Але Микитівна не могла вже заспокоїтися. Де поділася тепер її давня покора? Нові, не знані досі думки, нові дивні почуття захопили її на старість у колгоспі, і тепер у Пальошиній хаті раз у раз змагаються дві основи ~" колективна й індивідуальна.
— Або ось — віз, — скаржиться нам Тодоська Микитівна. — Одвези, кажу йому, воза до колективу, навіщо він нам? Однаково ж коня здали. Так ні ж: держить! Чи йому чорти того воза золотили? Затявся, і край! Ото все, бачите, йому думка — а мо, ще розбіжиться колектив, то хоч віз свій, сказать, буде... Отакий він уредний!..
Семен Іванович і оком не змельнув. їсть, мовби й не про нього мова. Дуня подає йому варену картоплю й користується нагодою втокмити чергового дотепа:
— Та в нас батько такі: поцілуй мене сьогодні, а я тебе завтра.
Семен Іванович мовчки заходжується біля картоплі. Двері відчиняються, й до хати заходить колгоспний коваль Пантелемон.
— Здорові з тим днем, що сьогодні! — весело вітається він до всіх і сідає на лаві поруч Тодоськи Микитівни.
— Скинь шапку: теща глуха буде! — вишкіряє до нього зуби Дуня і йде до полу мичку микати.
— Ну, як воно, Дуню, показує? — чи то жартує, чи натякає на щось тільки їм двом відоме коваль, але Дуня дає одкоша:
— Піди до тої крученої Зіньки; вона в городі терлася, то, може, й тобі покаже.
В Дуниному голосі чуються не загоєні ще ревнощі. Коваль замовк, почухав винувато потилицю й напівжартома, напівсерйозно зітхнув.
— Ох!..
— Якби не "ох", давно б іздох! — підхопила глузливо його зітхання Дуня й сердито сіпнула мичку.
— Та я так що — до вас, дядьку Пальоха...
Семен Іванович і не глянув. Уминає за обидві щоки картоплю.
— Тут таке діло: загату треба робити. Усіх присогла-шають: і колективців, і одноосібників. Так як?
Семен Іванович мовчки їсть.
— І гроші технік одразу платить...
— Піди, — каже до чоловіка Тодоська Микитівна. — У мене сто трудоднів, та ти ще на загаті заробиш — отак і проб'ємося до літа...
Семен Іванович ні пари з уст. Тільки плямкають його губи та клацають, перемелюючи картоплю, останні зацілілі ікла.
— Ну, то приходьте ж, там уже збираються, — каже наостанку коваль і виходить.
— Він прийде. Ось зараз! Пополуднує тільки... — заспокоює коваля, а найбільше саму себе Тодоська Микитівна непевним голосом.
Семен Іванович усе ще їсть.
Хата поволі знову наповнюється тимчасовими квартирантами, що виселилися з своїх затоплених хат. Сквапно заходить з лопатою старший син Семена Івановича — Семен-молодший.
— Так ідете, тату?
Семен Іванович мовчки доїдає, старанно вигрібаючи ложкою краї миски.
— Та піде! Ось тільки доїсть, — відповідає за нього Тодоська Микитівна, і син зникає в сутінках сінець. На дворі вечоріє. Згаслий день печально відсвічує останніми збляклими плямами на вибіленій печі. Десь під піччю несміливо озвався перший цвіркун.
Семен Іванович, кінець кінцем, доїв-таки картоплю. Поклав коло миски ложку на стіл, утер губи і аж тепер зважив за потрібне відповісти:
— Чорта з два я піду! Не бачив тої загати!.. Підійшов до Вадима і, як звичайно:
— А дай закурити.
Ми перекинули за плечі рушниці, взяли важкі в'язки забитої дичини на торочках і вийшли до пароплава. Внизу, коло берега, каламутно вирувала бистрі, в небі сходив місяць і щедро розсипав по воді золоті дукати. Ззаду від церкви чулося полохливе кувікання врятованих колгоспних поросят, а з далини, з-за Дніпра, з настороженої вечірньої тиші ледь-ледь долинало до нас: "Киги-ки-ки... Киги-ки-ки..."
То була вже не Пальошина вправна імітація, а справжній жагучий поклик далекої дикої качки, що по-весняному прагнула качура...
Частина III
ТОНКИЙ ПОЕТ І ГРУБИЙ ПРОЗАЇК
М. Рильському
Не раз мені й Вадимові спадало на думку привезти Семена Івановича Пальоху до себе в Київ. Отак наприкінці зими чи на початку літа, коли в полюванні заходять довгі сезонні перерви й ми, залудившись серед міського каміння, раді хоч чим-небудь нагадати собі мисливське привілля на луках та озерах, поїхати спеціально по Семена Івановича до Сваром'я й привезти цього оригінала в незвичні для нього умови великого міста.
Однак це скидалось якщо не на легковажну забаганку, то напевно вже на задачу-кругиголовку з багатьма невідомими, яку розв'язати не так-то й легко. Сказати наперед, як буде почувати себе й поводитися Пальоха в Києві, де він далі Житнього базару ніде не бував, — далеко важче, ніж уявить собі, що робив би, скажімо, Карась із "Запорожця за Дунаєм", якби якимось чудом воскресити його й проїхати з ним автомашиною по вулицях сучасного Києва та показати Карасеві самого себе на сцені київської опери.
Можна припустити, що нам якось пощастило б задовольнити Карасів апетит українськими стравами в київських ресторанах, може, Карась зумів би, нарешті, знайти спільну мову з оперовими співаками, хоч і дивувався б з їхньої вимови, але всім відомо, що Карась не проміняв би своєї сварливої Одарки на жодну балерину (це видалось би йому химернішим, ніж оженитися з туркенею, як-то він, бувши п'яний, жартує в опереті), навіть наші республіканські радіопередачі могли б попервах зацікавити його як новака. Що ж до Семена Івановича Пальохи, то все стояло під знаком запитання. Туг нічого не можна було передбачити й наперед відповідно підготуватися. В радіо, яке він почув якось, опинившись ненароком у сваромському клубі, він просто не повірив, гадаючи, що його незугарно пробують обдурити; а пішовши однього вечора на кіносеанс пересувки, шввдко повернувся, раз і назавжди заперечивши кінематографію:
— Таке чорті-що: біжать, махають руками, один гепнувся, а до чого воно — не добереш. Смесь!..
"Смесь" було одне з небагатьох слів, яке дядько Семен підчепив десь на Житньому базарі, але в його вустах воно означало не сумішку або мішанину, а звучало як синонім непотребу, погані, катзна-чого або отого улюбленого Пальошиного слівця "чорті-що". Він так і казав, наприклад, про лісника, що перебаранчав йому полювати нишком по заказниках:
— Хіба то чоловік? То — смесь!..
Такою ж "смессю" було для Семена Івановича й усе музично-вокальне мистецтво, з якого він визнавав тільки стародавню пісню про чайку, та й то лише після доброї чарки. Я не раз помічав, як, дійшовши до того місця, де він високо затягував, намагаючись подужати всі інші голоси в хаті: