— Отут і станемо.
Ми з Вадимом вирячили на нього здивовані очі.
— Цебто як — отут? Край самого села? Семен Іванович тільки рукою махнув:
— Та-а!..
Ні, таки направду — що він собі надумав? Човна гойдає, і наші спини раз у раз труться об острішок затопленої повітки. Де ж тут полювати?
— Ще їздити кудись! На чорта! — буркнув Семен Іванович, бачачи наші здивовані фізіономії, й витягнув з дірявої залатаної кишені свого кустарного манка. Його манок ~ це брудна перев'язана мотузком комбінація з лозинки й гільзи військового набою. Але ми швидко переконалися, що то за струмент і які штуки може на ньому втяти неперевершений маестро Пальоха!
Він урочисто, як до якогось таїнства, випростав руки, плюнув, поважно витер рукавом губи й узяв у рота манок:
— Киги-ки-ки!.. Киги-ки-ки!..
Непролазні хащі пралісу, важка хода первісного громадянина землі і його голодне виття, коли він ранком виходив на лови, — все це раптом війнуло на нас від тих Пальошиних звуків і його зморщеного, зосередженого увагою десь на одній цятці манка, обличчя. Та не минуло й хвилини, як із безкрайої водної далини налетіло троє чирок. За ними ще відкілясь двоє. Знову летять! Цілий табун самців... Вони кружляють над нами, вигинаючи на всі боки свої довгасті шиї й по — кавалерському потріскуючи дзьобами. З нашого човна ще дужче розтинаються навіжені трелі качиної серенади. Манок Семена Івановича видає такі шалені, такі пристрасні звуки, що самці геть зовсім чманіють. Вони чують одвічний весняний поклик самиці, чують її одчайдушний від палкого жадання крик і не знаходять її. Ми зовсім розгубилися від такої несподіваної маси птахів, від їхньої близькості й зухвалості, що наші рушниці якусь хвилину безпорадно крутяться, не знаючи, куди цілити. Табун двічі мало не черкнувся крилами об кінці наших цівок.
— Бий! — осатаніло кричить Пальоха й знову висвистує свої несамовиті трелі. За п'ять кроків від човна плю-снувся у воду самець і здивовано озирається довкола. Я спопороску вистрелив у нього й ганебно схибив. Він був так близько від мене, що я просто не повірив своїм очам. Самець знявся, але Вадимів постріл кинув його назад у воду.
— Тобі ще ружжє таке носити!.. Стріляє!.. — бурчить на мене сердито Семен Іванович, підгрібаючи веслом до забитої птиці.
Кілька хвилин навколо порожньо, немов і не було чирок. Тільки забитий самець у човні стверджує початок полювання й розпалює нашу мисливську снагу.
Семен Іванович знову береться за манка, й через мить до нас поспішають хтозна-звідки спраглі самці й над нами чується їхнє одвітне, жагуче "тир-тир-тир, тир-тир-тир...".
Перша жертва, перша пташина кров повернула нам приспані за зимову перерву стрілецькі здібності. Ми не чекаємо тепер, поки сяде на воду якийсь знаджений Па-льошиними трелями нерозважний пернатий джиґун, а розстрілюємо їх у табунах і поодиноких. Важко хлюпаються у воду поцілені тулуби пір'я й м'яса, борсаються між гіллями підранки, а з човна безнастанно лине: "Киги-ки-ки! Киги-ки-ки!.." І на любов, на постріли, на смерть летять з-за обрію, випереджаючи один одного, сп'янілі від весни птахи. Не кажіть зараз про гуманізм і вегетаріанство! Дико, підступно, по-половецькому вабить дядько Семен своїм манком птахів, і ми так само, як наш двоногий предок тисячі літ тому роздирав корчу-ватими пальцями закривавлене, духмяне м'ясо впійманого звіра, стріляємо в самців, хапаємо їх з води за розпростерті крила й добиваємо підранків. Ми з таким же запалом стріляли б у барса, ведмедя, вепра, як раз за разом стріляємо в мирних нешкідливих качок, бо на полюванні через тисячоліття прокидається наш двоногий предок і сповнює ловецькою жагою наше єство. Той предок теж їв м'ясо й загортав своє тіло в хутро!..
Вітер змінив напрям, і птахи вже не налітають на манка, тільки якась випадкова заблукала чирка сіла на воду ген аж на бистрі й мотає дезорієнтовано головою. Стріляти було досить далеко, але я ризикнув. Мій ловецький запал був надто великий, щоб я не спробував одібрати й тут життя. Я добре вицідив, і, коли розвіявся дим, поранена чирка тріпотіла на хвилях.
— Забирай того, та вже й годі, — каже Семен Іванович, скеровуючи на бистру човна.
Чирка крутнулася на місці, непорозуміло дивлячись на Семенового гостроносого човна, що невблаганно сунув до неї. Він явно бентежив її, й вона пурнала, вихоплювалася з води, смикалася на всі сторони, але летіти не могла: мій шріт перебив їй крила. Я заклав нового на-боя, щоб порішити пташину, але гучний Пальошин голос спинив мій рух:
— На чорта! Розіб'єш же!..
Семен Іванович метко повернув ліворуч човна, й Вадим уже простягнув свою довгу руку схопити чирку, та раптом вона спритно пурнула. Виринула саме проти мене. Але тільки на мить. Мої пальці лиш торкнулися слизького дзьоба, й від їхнього дотику чирка, жахнувшись, знову пурнула кудись під човна й тепер уже назавжди. Ми обмацали геть усі надводні боки човна, обшукали понад хатами все гілля затоплених верб, з півгодини нишпорили човном по відкритій воді, але чирки ніде не було. Тепер уже я огризнувся до дядька Семена:
— А що — "не стріляй"? Пропала через вас чирка! Семен Іванович помацав рукою ще раз під човном,
оглянувся довкола й здивовано здвигнув плечима. Подумав трохи й прошепотів переконано:
— Це чорт був. Де ж би могло пропасти чиря? Самий, сказать, настоящий чорт і був! Тільки ману напускав. Таке!
За селом раз у раз, як на війні, коли наближаються перші ворожі роз'їзди, гримлять постріли. Це Васильок на Микитиному човні розвів таку канонаду.
— І куди він паляє там? Я ж певен, що то все — в повітря! Тільки качки порозганяє... — обурюється, аж розмахує руками Вадим і наказує дядькові Семенові мерщій гнати туди човна. Постріли частішають і дужчають. Можна подумати, ніби справді Василька обложили напасники й бідолаха етнограф борониться не на життя, а на смерть.
Ми об'їхали затоплений куток села, й перед нами вдалині майорить Микитин човник, запнутий синюватим туманом порохового диму. Пальоха наполіг на своє весло, й ми мчимо просто на той дим. Зненацька Семен Іванович прихилився, кинув весло за облавок і таємниче прошепотів мені над ухом: