— О, то пан мусить знати... Голубий грот найкраще оглядати вдень, коли яскраво світить сонце,— тоді можна побачити всю його красу... При сонці... Тільки при сонці,— гаряче вмовляв Альфіо.— І я б хотів... Ми б хотіли з братом Анджеліно...
— Ну, говори, що б ви хотіли?
— Якщо можливо і пан має час, має бажання... вирушити до грота зараз, бо сьогодні ми збираємося з братом на нічну рибалку... у відкрите море.
— Он як? Що ж, коли така справа,— усміхнувся пан Джон,— можу поступитись. Огляну голубий грот зараз, бо пізніше буду теж зайнятий.
— О добрий пан! Я дуже вдячний вам. Я вас проведу до мого брата Анджеліно.
— Зажди, переодягнуся.
Ждати довелося недовго. Пан Джон незабаром з'явився на веранді в легкому світло-сірому костюмі, в білій сорочці з відкладним комірцем, в легких сандалетах на босу ногу.
— Тепер можна й вирушати.
Супроводжував пана Джона Кендзо, а до хвірточки провів старий слуга Квальба — високий, худий чоловік. Його батько був англійським робітником, а мати — австралійською аборигенкою. Темношкіре обличчя слуги помережили виразні зморшки; особливо були вони рясними на крутому лобі й під стьмянілими очима, в яких відбилися втома, притаєний сум і звична покірність.
— На яку годину накривати стіл? — запитав слуга.
— Як завжди,— відповів пан не обертаючись. Моторний Кендзо розчинив перед паном різьблену хвіртку, і всі троє вийшли у вузький провулочок, вимощений різного розміру кам'яними плитами.
По обидва боки провулочка тулились на узгір'ях двоповерхові будинки з крихітними подвір'ями, де кожний клаптик землі був використаний чи під цитрусові дерева, чи під кущі троянд або винограду, чи просто під квіти, які тут ростуть буйно і цвітуть барвисто.
Дорогою траплялися й прекрасні вілли, не гірші від вілли пана Джона, де можна було бачити цитрусові, й квітники, і кущі троянд, і кущі деревовидних мальв, і рясне мереживо ленкоранських акацій з пучками буйного рожевого цвіту.
Вузенький провулочок згодом вивів на одну з центральних вулиць міста. Тут людно й шумливо. Тут, на невеличкому острові, в весняно-літній час, коли сюди прибувають туристи з найвіддаленіших куточків земної кулі, можна почути різноголосу мову, побачити різноманітний одяг і прикраси.
Та особливими модницями виявляють себе багаті американки.
Ось ідуть три співвітчизниці пана Джона. Дві з них — молоденькі дівчата в однакових червоних в обтяжку штанях, в однакових ковбойках. Але ці ковбойки незвичайні. Немовби хтось взяв газету з кольоровими ілюстраціями моря й надрукованими написами "Капрі", пошматував і це розідране шмаття понаклеював дівчатам на спини, плечі, рукави.
Тільки це не наклейки. Це спритні італійські підприємці виготували таку тканину і з успіхом збувають її закордонним модницям.
Поряд з дівчатами йде худюща, мов тараня, жінка з пофарбованим у різні кольори волоссям, що нагадує райдугу.
Сині штани щільно облягають цибаті ноги, взуті в легкі босоніжки, крізь які криваво виблискують лаковані нігті. Кофточка на ній такого ж крою, як і в дівчат, але оздоблена обривками кольорових географічних карт та барвистими чемоданними наклейками з готелів багатьох країн світу.
Дивлячись на ці прикраси, не витримав навіть пан Джон, скрушно похитав головою, але нічого не сказав своїм співвітчизницям.
До послуг гостей на острові Капрі є все: готелі, ресторани й кабаре, різні видовища й розваги. Для них красуються вітрини магазинів, для них різноманітні барвисті реклами італійських і особливо американських фірм.
Пан Джон на курортах любив затишок, тому зараз, ніде не затримуючись, попрямував до фунікулера й через кілька хвилин з своїми супутниками був уже біля Неаполітанської затоки.
Край берега злегка погойдувались на припоні човни, а осторонь стояли керманичі.
Один з них розповідав, мабуть, цікаву пригоду, бо решта весело сміялась.
— Анджеліно! — гукнув Альфіо, і від гурту о дійшов високий широкоплечий італієць. Голубий берет, біла сорочка, заправлена в штани, відтіняли його смугляве, обвітрене лице. Особливо ж вражали очі — чорні, як перестигла вишнят вони іскрилися добротою і водночас у них відчувалася воля, витримка й загартованість бувалої людини.
Міцні жилаві руки, сильні м'язи свідчили, що, мабуть, не раз оцей рибалка змагався з морськими штормами, не раз зазирала в його очі смерть, але не змогла загасити живих веселих вогників його життєлюбної душі.
— Я готовий, пане Джон, виконати ваше бажання,— сказав Анджеліно, розглядаючи американця.
— Ви навіть знаєте моє ім'я?
— А це я йому розповідав про вас, пане Джон,— озвався Альфіо.
Анджеліно допоміг панові Джону сісти в човен.
Швидко вскочив туди ж Кендзо і тепер благальними очима дивився на свого хазяїна.
— Пане Джон,— несміливо озвався японський хлопчик.— Може, візьмете з собою Альфіо? Човен великий. Місця вистачить.
— Альфіо? — перепитав американець.— Чому ж? Хай сідає.
В одну мить Альфіо примостився поряд з Кендзо. Човен, заскрипівши під днищем дрібною галькою, поволі відчалив од стоянки.
Пливли вздовж берега. Вода сьогодні особливо синя-синя і така прозора, що крізь кількаметрову глибочінь добре видно морське дно.
Кендзо жадібними оченятами розглядав його, помічаючи то голубі, то зелені, то синюваті, то зовсім білі камені, часом вкриті яскраво-зеленим мохом, і тоді освітлена сонцем вода додатково вигравала такими барвами, яких ще ніколи в житті не бачив японський хлопчик.
Позаду лишилися залюднені пляжі, зелень садів, білі, голубі й рожеві будівлі численних вілл та котеджів. Човен наближався зараз до гори Соларо. Вона ставала все крутішою. І вже не цитрусові сади, а низькорослі чахлі сосни* густі й довгі плющі, мох, різні трави й бур'яни замережили собою стрімкі скелі, порізані глибокими ущелинами та гротами, що їх на протязі тисячоліть розмивали морські шторми.
Кендзо стало навіть трохи моторошно, коли човен наблизився до однієї з таких урвистих скель.
Очима, в яких світився затаєний страх, він розглядав каміння, на якому то тут, то там росло або самітне деревце, або пожовклий кущ, або зеленою скатертю розстелялися довгі й кучеряві плетива невибагливих плющів.
Іноді поміж зеленою травою траплялися білі й жовті квіточки.