Але найбільше росло тут маків. Вони часом так рясно вкривали невеличкі галявинки, що здалеку були схожі не на цвіт, а на яскраво-гарячу кров, розбризкану між камінням.
Ще проминули кілька таких же звисаючих брил, і човен почав стишувати хід.
Над самим гротом, мов ластів'яче гніздо, притулилася в скелях капличка з осяяними сонцем шибками. Кендзо хотів було розпитатися в Альфіо про ту капличку, та в цю хвилину з грота виплив човен з веслярем.
Отвір до грота такий малий, що великому човнові крізь нього не пройти, тому доводиться пересідати на менші рибальські човни.
— Ти будеш нас ждати,— сказав Альфіо братові.
— Звичайно, ждатиму.— І, глянувши на пана Джона, запитав: — Не боїтесь?
— Чого ж боятися? Я плавець добрий,— похвастав американець і додав: — Це все навіть цікаво.
— Ми пересаджуємо пасажирів обережно.
Через дві-три хвилини точно скерований човен опинився під склепінням знаменитого на Капрі голубого грота, де вже плавало кілька таких же човнів з туристами.
Величезна скеля була з боку моря немовби підрізана, грізно звисаючи над водою. Світ сонця пронизував верхній шар тієї води, і він світився ніжно-бірюзовим сяйвом, яке гралося голубими переливами на внутрішніх брилах грота, утворюючи сутінково-казкову красу.
Хоч і страшнувато було отих звисаючих брил, але Кендзо жадібно оглядав усе. Йому цікаво було спостерігати, як то тут, то там веслами навмисне здіймали бризки, і створювалось враження, що з-під тих весел злітає не вода, а розсипаються діаманти по бірюзовій поверхні, блискаючи голубими іскрами. І зовсім уже був Кендзо зачарований, коли хтось з веслярів почав, а потім всі його друзі й навіть Альфіо підхопили улюблену італійську пісню. Задушевні голоси дорослих і ніжне сопрано Альфіо, посилені луною грота, звучали незабутньо.
Аж сяє море В місячні ночі. Вітер в простори Нести нас хоче. З моря чарівна
Йде пісня-мрія: Санта Лючія, Санта Лючія.
Рідний Неаполь — Моя колиска. З блакиті неба Проміння блиска. Прудкий мій човнику, Весла легкії, Санта Лючія, Санта Лючія.
Забудь турботи, Забудь печалі. Кличе Неаполь, Блакитні далі... Радість незміряну Славлю йдучи я. Санта Лючія, Санта Лючія
Кендзо вслухався в голоси, і все, що він зараз чув, все, що бачив, видавалося дивовижним сном.
Йому так само закортіло набрати в долоню прохолодної бірюзи й хлюпнути нею, щоб іще раз побачити голубі іскри.
Кендзо перехилився через борт, зачерпнув воду, але не встиг її вихлюпнути з долоні, як несподівано зіткнулося двоє човнів. Кендзо хитнувся й мимохіть наступив панові Джону на ногу.
— Мозоль! — аж скрикнув той від болю, і в ту ж мить худа сильна рука обпекла хлопчикові щоку раз, і вдруге, ї втретє.
— Пробачте, пане Джон... Я ненавмисне... Я не хотів... не хотів...
Від міцних ударів він, мабуть, випав би з човна в глибочінь, коли б його вчасно не притримав Альфіо.
Світ загойдався у хлопця перед очима. Немилим став відразу ні оцей грот, ні бірюзова вода, ні співи рибалок.
Очі запливли сльозами від незаслуженої образи й болю.
Переклад О. Ющенка.
Щось гаряче й задушне проти волі підкочувалось до горла й несподівано прорвалося нестримним риданням тут, у голубому гроті, вразивши всіх присутніх.
— Мовчать! — гримнув роздратовано пан Джон, і Кендзо затулив своє личко руками.
Прогулянка була зіпсована. Пан Джон повернувся додому в поганому настрої.
А вдома, як тільки він зайшов на подвір'я вілли, його зустрів слуга Квальба і вручив телеграму.
— Пане Джон, з Америки... Термінова... Неохоче взяв до рук, почав читати вголос:
— Негайно виїхати Австралію...— Далі вже пан Джон тільки очима пробіг текст телеграми й наказав:
— Збиратися в дорогу!.. Сьогодні ж! — і невдоволений зайшов у дім.
*
Хижим птахом хмара насувалася з півдня. Грізно розгортаючи крила, вона займала широкий обрій, росла, і в ній одна за одною згасали дальні зорі, а в чорних крилах все частіше спалахували блискавки.
— Встигнемо? — спитав Альфіо, позираючи на обрій.
— Може, встигнемо,— відповів Анджеліно.— І як це ми не помітили раніше?
На дні човна лежала виловлена риба, лежала акуратно вкладена сіть. Здіймався вітер, розгойдував важкі потемнілі хвилі, увінчуючи їх білими гребенями.
— Парус! — скомандував Анджеліно, не випускаючи руля. Альфіо швидко виконав наказ старшого брата. Човен рвонуло й понесло до рідного острова.
Але південний буряний вітер мчав швидше від рибальського човна. Вже над головою зовсім не сяють зірки. Розбурхана почорніла вода то підносить човен на високий спінений гребінь, то кидає в пучину, мов у бездонне провалля, обсіваючи солоними бризками обох рибалок.
Раптом море осяює блискавиця, і майже водночас
страшними перекатами гуркоче в хмарах грім. Чути, як шумить, наближається злива...
За хвилину обоє стають мокрими. У човні збирається вода. Альфіо мовчки починає вичерпувати її ківшиком.
— Пояс! — командує брат.
Альфіо дістає два рятівних пояси. Одним з них він обв'язує Анджеліно, другим — себе, і знову потім береться за ківшик, бо періщить дощ, миготять у небі, мов навіжені, блискавиці, з гуркотом лягає над розбурханою стихією сердитий грім.
Але що трапилось?
У шумі хвиль, дощу, солоних бризок Анджеліно відчув, як несподівано зламався руль, і в ту ж хвилину човен круто повернуло вітром з обраного курсу.
Залопотів змокрілий парус. Висока хвиля підняла, а білий гребінь з такою силою вдарив у борт, що мало не перевернув човна разом з рибалками.
— Весла!..
Альфіо виконував усе точно й швидко. Весла закладено в кочети. Та не встиг брат взяти їх у руки, як нова хвиля підняла човен, а новий, ще потужніший гребінь хлюпнув через борт, залив водою...
— Анджеліно! Анджеліно! — скрикнув Альфіо, відчуваючи, як у нього з-під ніг зникає і поволі заглиблюється в морську пучину разом з парусом рибальський човен.
— Альфіо! Не бійся! Ми до ранку мусимо протриматися на воді, а вранці нас врятують рибалки. Будь мужнім і сміливим.
— Я не дуже... боюсь. Я тільки трішечки боюсь. Пливтиму поряд з тобою, Анджеліно.
Темрява. Дощ. Спалахи блискавиць. Бурхливі вали хвиль, темних і важких, гойдають на собі рибалок. У тих хвилях біліє сорочка Анджеліно. Вона то зникає, то з'являється знову. За тією сорочкою невідривно стежить молодший брат.