Відблиск зірниці лягає інколи й на білі спини корів — недбала господиня не загнала їх, і вони досі пасуться собі. Одна з них підходить до чоловіка під вербою, нюхає його голову й шумно віддихує.
— Та ну тебе, кумо, не цілуй мене,— бурмоче він і хитає головою,— тепер піст.
Корова скубе біля нього траву. Чоловік підводить голову.
— Хоч я і п'яненький, а знаю, що тепер петрівка, скоромного ні-ні, кумо,— бубонить він знову.
Корова знов дихнула на нього.
— Та не лізь, кумо, яка ж бо ти!
П'яний побачив нарешті, що перед ним не кума, а корова.
— От гаспидська тварина! Тпр-руськи! Гей додому! Він підводиться і, похитуючись, намагається вдарити
корову шапкою, але не влучає.
— Гей-гей, бісова душа!.. А де ж кума? Заточуючись і спотикаючись нетвердими ногами, іде
він лужком і сам з собою розмовляє:
— Еге! Дурний... Коли жінка битиме — піду в козаки, їй же богу!.. Чим я гірший за Олексія Поповича або Карпа? Он вони тепер на морі... Кефу, кажуть, зруйнували...
Він спотикається й падає на копицю сіна,
— Цур тобі, чортова відьмо!.. Так під ноги копицею й підкотилася... Ой!
Насилу відбиваючись від уявної відьми й силкуючись перелізти через копицю, він тільки тикався в неї носом, дряпав собі обличчя, лаявся й знову ліз на копицю:
— Ой! Рятуйте, хто в бога вірує... Задушить проклята баба.,.
Він зробив ще зусилля й перекотився через копицю.
— Ох, убила, проклятуща! Ой!
Насилу він піднявся на коліна й порачкував, відпльовуючись і повторюючи:
— Цур-цур тобі.
Недалеко в нічній тиші задзвенів самотній жіночий голос; йому відповів чоловічий — і обидва замовкли.
— Се, мабуть, вулиця йде... Співають... Сяйнула зірниця, друга... Десь затьохкав соловей.
— Соловейко щебече... От дурень —не спить... Та, може, він трошечки п'яненький...
Знову хтось заспівав. І соловейко затьохкав ще завзятіше...
— Піду на вулицю до дівчат... А до куми не піду — піст...
Він пішов на голос, але знов об щось спіткнувся, вилаявся і впав на землю... Зарохкала сердито свиня, заку-вікали поросята,— виявилось, що він спіткнувся об свиню, що спала на дорозі з своїми поросятами.
— Ой матінко! — загорлав він.— Ще відьма... Свинею обернулася... Цур-цур тобі!.. От прокляте місце! Відьма на відьмі...
Наш герой кинувся бігти й опам'ятався лише тоді, коли наскочив на якусь людину.
— Тю! От скажений!—зупинив його чийсь голос.— Чи ти здурів? Чого біжиш на людей?
— Та я... се я той... од відьми.,.
— Од якої відьми?
— Та тут відьма на відьмі...
Почувся чоловічий та жіночий регіт: герой якраз натрапив на вулицю.
— Та се Харко, хлопці.
— Се Макітра п'яненький.
— Звідки ви, дядьку?
— Та від проклятих відьом!
Аж тут наш герой трохи отямився. Він побачив, що йому не загрожують відьми, і до нього повернулася не тільки звичайна хоробрість, але навіть до певної міри геройство.
— Ну, та й відьом же в нас тут, хлопці! Сила! — почав він хвалитися.— Як напали на мене, то насилу відбився — справжня татарва!
— Та де ви їх бачили, дядьку?
— Ет! Де бачив! Там їх сила-силенна... І я вже бив-ся-бився з ними, аж кістки болять!
Усі слухали п'яного героя з надзвичайною цікавістю, бо всі вірили розповідям про відьом та в те, що вони можуть обертатися, в кого схочуть.
У цей час за Ворсклою далеко в степу щось спалахнуло на обрії. Це вже була не зірниця — видно було, як щось вогненною змійкою піднялося до неба. Потім такий же вогник, тільки вже ясніший, з'явився ближче і, наче живий, здіймався вище й вище... Всі злякано повернули голови в той бік...
— Ох, лишечко! Та Се татари!
— Мати божа! Татари йдуть.
— Татари, татари... Се варта знак подає...
— Господи! Покрово! Що ж з нами буде?
— Тікаймо, дівчатонька, додому!
— Треба бити на сполох — людей будити!
З криками й відчайдушними зойками вулиця розбіглася.
Через кілька хвилин тривожний дзвін стогнав над всієї Переволочною й глухо линув по Дніпру, за Дніпром і сонним степом...
Вогні, які спалахнули в різних місцях степу за Ворсклою і за Дніпром, справді означали, що на Україну йшли татари.
Сусідство таких хижаків, як кримці й ногаї, які майже щоліта робили наскоки на Україну, змусило українців винайти дуже своєрідний спосіб убезпечення своїх кордонів від неспокійних сусідів. На всіх кордонах України і так званих Запорозьких Вольностей, на кордонах, що тяглися на сотні й тисячі верст, на височинах у степу, здебільшого на могилах, вони ставили своєрідні "фігури", щось подібне до сухопутних маяків, біля яких завжди стояла козацька варта, під орудою котрої були ці оригінальні телеграфи, або, точніше, "піроскопи". Тільки-но якась варта чи просто якийсь козак, що блукав степом або ловив десь у пониззі Дніпра та інших рік рибу чи звіра,— тільки-но хтось дізнавався якимсь чином, що татари вийшли з Криму, щоб таємно напасти на Україну, як одразу ж поспішав до найближчої варти й повідомляв, що йдуть татари. Варта негайно приводила в дію свій "піроскоп", який складався з високої "фігури", або дерев'яної указки, націленої в небо й обкрученої соломою чи сухою травою,— солому підпалювали, полум'я й дим здіймалися вгору й тим давали знати найближчій варті, що йдуть татари. Спалахувала друга "фігура", за нею третя, четверта, десята — і таким чином за кілька годин всю Україну облітала звістка про наїзд хижаків.
Коли за Ворсклою і за Дніпром спалахували вогні в описувану нами ніч, вся Україна прокинулася, встали всі до одного.
Татари обрали на цей раз слушну годину для нападу. Коли Кафа була взята козаками й спалена, звістка про це швидко облетіла весь Крим. Козаки в морі — отже, Україна відкрита для нападу, її нема кому захищати. Треба помститися Україні за Кафу,— і татари ринули на північ кількома загонами.
Переволочняни під тривожне калатання дзвона поквапливо збиралися на майдані, де стояла церква,— то було місце для громадських сходин. Незабаром на майдані ніде було голці впасти, а дзвін іще гув і гув; це робилося для того, щоб сповістити про небезпеку й тих земляків, які в цей час перебували не вдома, не в Пере-волочні, а десь у степу, в полі, на полюванні чи на риболовлі. У нічній темряві й бовкання дзвонів, і людський гомін, і загальний тривожний гамір, і дитячий плач, валування сколошканих собак, ревіння сполоханої худоби — все це здавалося страшнішим, ніж могло б бути при сонячному світлі. Десь голосила молодиця, побиваючись, що чоловік її поїхав у далеку дорогу і тепер його спіймають татари.