— Панове громадо! — сказав голосно один дід, спираючись на ціпок.— Чуєте, татари йдуть.
— Так, ідуть прокляті! Бачимо, що йдуть,—відгукнулися деякі з громади.
— Що ж робитимемо, панове? — вів далі старий.— Козаки тепер у морі, війська в нас немає, нема кому боронити нас,
— А ми нащо? — виступили з натовпу парубки.— Ми їм дамо чосу!
— У нас є й коні, й шаблі, й мушкети.
— Воно-то так, дітки,— відповів старий,— та мало вас, а їх ціла орда.
— Ні, нам з татарами битися несила,— подавали свій голос інші громадяни.
— Нам треба ховатися, й добро ховати, й самим втікати.
—— А куди втечеш? А хазяйство? А худоба?
— А наші хати, а наш хліб? Вони все попалять.
— Що ж нам робити? Доведеться, мабуть, помирати. Знявся неймовірний гамір. Один казав одне, другий
інше. Жіночі голоси й плач ставали дедалі голосніші й розпачливіші, безутішніші. Діти, дивлячись на матерів, плакали ще дужче.
— Та, може, вони не на нас ідуть, а на той бік,— казали деякі розрадники.
Але ця розрада здавалася надто слабенькою.
— І на той бік підуть, і до нас прийдуть,— відказували інші.
— У них не один загін.
— Вони, можливо, йдуть на три шляхи, а може, й на чотири.
Тоді насередину пропхався Харко Макітра. Хоч хміль з нього ще не зовсім вивітрився^ проте він дивився тверезо й сміливо.
— Стривайте, панове громадо, що я скажу,— промовив він голосно, відкашлявшись.
— Кажи, пане Харко, послухаємо.
— От що, панове,— почав Харко, крекнувши, наче з порожнього барила,— нам битися з татарами нема як — мало нас.
— Та мало ж, мало...
— Харко до діла каже...
— А все ж таки, панове, ховатися нам не слід,— вів далі промовець.
— Не слід, не слід, се правда! — підтверджували громадяни.
Харко ще крекнув, глянув навколо і схилив голову, ніби щось дуже хитре й дуже складне обмірковував своєю мудрою головою.
— Так от що, панове,— знову почав він,— ми їм, поганцям, у вічі плюнемо.
Він зупинився, мабуть, розраховуючи на більший ефект своєї промови.
— А знаєте, панове, чим плюнемо? — спитав він несподівано.
— А чим же? Не знаємо,— відповіли громадяни.
— Пожежею! — відрізав Харко.— Вогнем плюнемо в погані очі!
— Як пожежею? Яким вогнем?
— Степовим... Ми тепер запалимо за Ворсклою степ з усіх боків, то вогонь і піде назустріч татарам... Ми такого полум'я напустимо, що аж небо потріскається, як горщик.
— Так-так! От так Харко! Ото мудра голова! —залунали збуджені голоси.
Дід, що досі мовчав і сумно спирався на ціпок, тепер підвів голову. Старі очі його заіскрилися.
— Спасибі, синку, що нагадав мені про молоді літа мої,— сказав він, скинувши на Харка радісними очима,— а я, було, старий собака, забув про се... Ми й самі колись так відбивали татар від України; запалимо було степ та отак і викуримо всю татарву.
Майдан захвилювався. Вирішено було вранці ж виконати план Харка Макітри, який став загальним героєм.
Ледве почало розвиднятися, а вже вся Переволочна від малого до старого висипала за Ворсклу. І старі й молоді, жінки й діти, здорові й навіть недужі — все це тягло по оберемку соломи, сіна, клоччя, трута й різного горючого матеріалу. Попереду всіх гордо йшов Харко з підбитим оком — це його уже встигла почастувати люта жіночка за нічні мандри.
Відійшовши на значну відстань од Ворскли, перево-лочняни розтяглися низкою поперек степу на кілька верст, щоб на всьому цьому просторі разом, за сигналом з переволочнянської дзвіниці, запалити степ.
Принесені оберемки сіна й соломи було покладено на траву по всій лінії. Почали викрешувати вогонь. То там, то тут чиркне кресало об кремінь — чиркали по всьому степу. Закурився трут в сотнях рук. З переволочнянської дзвіниці долинув спочатку один удар дзвона, потім другий, третій.
— Скидайте шапки, панове! Моліться богу! — скомандував Харко.
Усі зняли шапки й перехрестилися. Хрестилися й жінки, і діти.
— Запалюй разом! Отак! Господи, благослови!
Оберемок сухого сіна, що лежав перед Харком, спалахнув, розгорівся полум'ям. Спалахнула вся лінія. Вітерець погнав полум'я на південь. Закорчилася висока, висохла від спеки, степова трава, тирса — спалахнула й вона... Полум'я, мов живе, поповзло далі й далі, і через кілька хвилин весь степ був схожий на вогненне море, що хвилювало од вітру й нестримно котило свої вогняні вали на південь.
Татари йшли на Україну трьома загонами. Вийшовши з Криму цілою ордою під проводом брата кримсько-, го хана, 'Калги-салтана, татари в Чорній долині розділилися на три партії: дві з них, переправившись через Дніпро ,біля Кизи-Кермена, рушили Чорним шляхом на Правобережну Україну, а одна — повз Молочні Води, через Кінську, Вовчу, через Самару та Орель — на Лівобережну.
Перейшовши Самару, перший загін розташувався на відпочинок, щоб добре нагодувати коней та верблюдів, а потім із свіжими силами сараною налетіти на безза-хитний край.
Безладне, але страшне видовище являла собою багатотисячна орда, що розтяглася по степу. На кілька верст розбрелися табуни коней та верблюдів, скубучи розкішну, ніким не займану й не потолочену зелену траву, яка на березі Самари, поблизу води, була особливо розкішна. Гамір над "степом стояв неймовірний: ревіння верблюдів, іржання коней, гавкіт собак, крики та сварка чередників, гомін кількох тисяч людей, співи, дике завивання рогів, дика музика, якою розважалися правовірні,— все це стогоном стогнало в повітрі й лунало в степу на багато верст навкруги.
Вечоріло. Розкладали вогнища, дим від яких північний вітер гнав за Самару. Біліли й рябіли намети, розкинуті там, де мали свої ставки різні начальні та заможні люди.
Раптом із степу долинули незрозумілі крики, іржання коней і ревіння верблюдів. У цьому новому шумі й галасі відчувалося щось тривожне: ясно, там скоїлося щось несподіване. Але чому? Як? Не козаки ж нападають — козаки далеко, в морі.
Сум'яття й галас наростали. Налякані чимось коні й верблюди мчали просто на вогнища, на людей, на намети. Що б це могло бути? Кожний схоплювався з місця й не знав, що йому робити, за що хапатися, куди й чого бігти. Оскаженілі коні топтали й гасили ногами вогнища, іржали й билися, звалювали намети, людей, кидалися в Самару. За ними бігли пастухи, відчайдушно горлаючи щось незрозуміле.