Немов чорні ластівки, що зграєю оточили шуліку з усіх боків, оточили галеру чайки... Пролунав голос Сагайдачного— розітнувся рушничний залп, задиміли дула мушкетів, і, як снопи, попадали на палубу і в море захисники галери... "Алла! Алла! Алла!.." В одну мить сотні гаків, мов кліщі або величезні стоноги, вп'ялися в боки галери... Козаки вже на палубі — ріжуть, добивають... Стогін, зойки... Галера захоплена, козаками... Серед вмираючих чувся відчайдушний дитячий плач то плакала татарочка...
— А, щоб вас! Тільки дитину налякали! — похопився Олексій Попович і кинувся до татарочки.
Щойно добута галера була справді багато прикрашена. Та гаряча сутичка, в якій козаки вирізали й перебили гсю осблугу галери, залишила криваві сліди на палубі, на снастях, на вигадливо різьблених бортах і на чердаках, оббитих строкатою матерією й обплетених стрічками. Козаки одразу ж узялися очищати галеру від трупів, скидаючи їх у море разом з пораненими, змивали кров, густо пролиту по всій палубі, а інші пішли в трюм і випустили на світ білий посаджених туди й прикутих один до одного невольників.
Виявилося, що ця галера,, закупивши невольників у Козлові, на тамтешньому невольничому ринку, везла їх у Трапезонт на галери й для садових та польових робіт у Осман-паші трапезонтського. Галерою командував молодий моряк, небіж трапезонтського паші, Беглер-Капу-дан; вбитий козацькими кулями, він одним із перших захисників галери впав у море, закривавивши своєю пурпуровою кров'ю бірюзові хвилі спіненого чайками моря.
Серед невольників козаки знайшли багато знайомих. Радість врятованих була безмежна.
Рятівники були теж задоволені, що їм вдалося зробити добро бідним невольникам.
Сагайдачний, залишивши отаманську, або гетьманську чайку в розпорядженні Нечая з козаками його куреня, сам з писарем Мазепою, з Небабою, Олексієм Поповичем та іншими козаками перейшов на галеру, тим більше, що вона була добре озброєна й пристосована для далекого плавання.
Маленька татарочка теж перейшла не цю галеру й була в цілковитому захопленні: вона могла лазити по високих чердаках і милуватися прикрасами галери. На галері було невеличке горно, складене з цегли й пристосоване для приготування їжі, тому козаки, знайшовши серед галерних припасів сорочинське пшоно, одразу ж розпалили вогонь і зварили для своєї улюблениці кашку.
Тим часом Карпо Колокузні й сіроокий Грицько із своїм чорнявим приятелем Юхимом поралися коло нещасного друкаря Хведора Безрідного, якому під час атаки галери турецька куля навиліт пробила праву руку вище ліктя. Вони перев'язували товаришеві рану й намагалися його втішити.
Пізно вечері козаки були вже недалеко від великого гарного міста, розташованого на березі моря: флотилія їхня перетнула Чорне море впоперек, "рег diametrum*1, як писав коронний гетьман Жолкевський у донесенні королю.
У півтемряві неясно вимальовувались стіни й башти міста і тонкими стрілами тяглися до неба мінарети та стрункі тополі. Це був Синоп.
Чимало невольників, визволених козаками в Кафі, довго жили в Синопі й добре знали як розташування міста і його укріплень, так і слабкі місця його захисту. З ними довго радився Сагайдачний та інша козацька старшина, і тут же було вирішено напасти зненаїйжа на місто: одна половина козацького війська мала висадитись і вдарити по фортеці, а друга — зайняти гавань і все, що в ній знаходилося.
Коли місто було вже в руках козаків і скрізь усе плюндрувалося, з берега долинуло протяжне виття: козаки впізнали голос закличного рога й поспішили кожен захопити якомога більше здобичі, бо не всю її ще перенесли на чайки та галери.
— Швиденько, панове, батько кличе.
— Час збиратися.
— А всі козаки живі й здорові?
— Бог допоможе,— всі живі будемо.
Звідусіль поспішали до берега нав'ючені козаки. Сонце вже золотило верхівки мінаретів та найближчі гори. Над димом від пожежі літали голуби й галки, яким не
"По діаметру" (лат.).
вдалося виспатись у цю неспокійну ніч. Чути було ревіння худоби, що не знаходила своїх хазяїв, іржання коней, сполоханих пожежею, мекання овець. Вітром гнало дим на море, де, наче зграя птахів, погойдувалась козацька флотилія.
Увесь берег був усіяний козаками, яйі тягали на найближчі чайки свою користь і передавали її з чайки на ч-айку й на галери.
— Дивіться! Дивіться! — залунали голоси.— Хтось несе на руках цапа.
— Та то дурний Хома!
Справді, Хома ніс на руках білу ангорську козу, вона пручалась і відчайдушно мекала. Червоний від напруження, він сердито лаявся, тягнучи ще на мотузку й корову, яка упиралася та ревла, і волочачи за собою майже цілу копицю сіна.
— Що се ти, Хомо? — обступили його козаки, аж качаючись од сміху.— Нащо тобі цап?
— Та се не цап, а коза,— сердито відповів дурнуватий Хома,— та ще й брикається.
— А нащо вона тобі, дурню?
— Еге! Я її доїтиму, вона молока дасть...
— Нащо тобі, дурню, молоко?
— Овва! Татарочку готувати.
— Ото Хома! Ото голова! Він розумніший за нас і татарочку не забув,— сміялися козаки.
Тим часом дзвінкий голос рога все ще скликав козаків. Звуки його ставали раз у раз пронизливіші.
— Швидше, братця, до чайок! Батько сердиться! — заквапилися козаки.
— Нехай сердиться.
— Хомо! Бери корову на руки та неси до чайки.
Хома розгубився і не знав, куди повернутися. Нарешті у відчаї махнув рукою й кинувся слідом за іншими козаками.
XVII
Поки запорожці гуляють по морю й завдають страху татарам і туркам, полинемо думкою на "тихі води, на ясні зорі" й подивимося, що діється на Вкраїні.
Ми в Переволочній, на крайньому рубежі мирної України, там, де з одного боку кінчаються "тихі води" і сясні зорі", а з другого, на південь, починаються й тягнуться, скільки оком сягнути, неозорі степи.
Душна літня ніч, немов перед грозою. На обрії часто спалахують зірниці й на коротку мить освітлюють за-снуле село. За селом, на вигоні, інколи задзвенить самотній дівочий голос і одразу ж затихне. Не співається, мабуть, душної ночі навіть молодості.
Відблиск зірниці відбивається іноді й на лужку коло берега Ворскли, і на темній, майже зовсім чорній зелені розлогої верби, і на білій сорочці чоловіка, що нерухомо сидить під вербою. Голова його низько схилена і часом падає на груди. Що це він — плаче, здається?