— Заспокойте дівчинку! — гукнула Віті й Лесі, а сама пішла по наступного.
Інші діти були старші й переводити їх виявилось легше, бо на мілині йшли самі. Коли всі четверо малих опинились у безпеці, пяні дорослі роззяви, мабуть Нарешті, вихмелились, уторопали, що робити, і, повагавшись, рушили до берега по мотузці самостійно Коли всі вибрались, порожній катамаран піддався посмикуванню лебідки, зійшов із каменів і його легко притягнули до власників.
Софійка вже було готувалась прочитати лекцію про шкідливість алкоголю, дурної легковажності й неприпустимості на катамарані бездоглядних дітей, але прислухавшись до Тузових криків та матюків, які він щедро адресував порятованим, зрозуміла, що сказати переконливіше у неї точно не вийде.
Тож знеможено впала на покривало, де забуто лежали ще недавно такі захопливі книжки, і, відчуваючи тремтіння у всьому тілі, просто відхекувалась.
— Ідіотка, ну повна ж ідіотка! — це вже пролунало від Андрія на її, Софійчину, адресу. При цьому він, так само сердито (не торкаючись її!), підсунув їй під голову якийсь клунок замість подушки, так само не торкаючись, накрив великим пухнастим рушником і, сплюнувши, пішов геть. Сердитись чи сміятись?
"От я вже стала сонею і серед білого дня!" — весело подумала русалка і блаженно заплющила очі.
56. НА ЯКОРІ
До вечора, правда, тремтіння й веселість перетворились на головний біль і гарячку. Невже простигла? Тоді-бо холоду навіть не відчувала! Просто перехвилювалась? Останні два дні видались не для слабких нервів! Хай там як, але, поки люди збирались до вечірнього багаття, Софійка лежала в наметі й цокотіла зубами.
— Як ти, Софійко? Не захворіла часом? — стурбовано зазирнула в намет медсестра.
— Ні, дякую, просто втомилась, — не бажала круг себе зайвої метушні, бо її вже й так у таборі сприймали наче героя.
Подружки принесли чаю з бутербродом. Чай надпила, проте їсти не хотілося.
От де справедливість? Як мовить бабця Ліна, хто кислиці поїв, а на кого оскома напала. Тобто в холодному кар’єрі купався Туз, а захворіла вона, Софійка! О, про вовка промовка:
— Ти куди поділа ту лебідку? — сердито зазирнув до відхиленого Софійчиного намета Андрій.
— її заносила Радзивілка! — пролепетала пошерхлими губами. Наче він сам цього не знає!
— Що ти там мурмотиш? — здається, це тільки привід, аби запхатися всередину і забалакати, що, власне, Туз і зробив.
— Радзивілка її знімала й змотувала! — мовила, прокашлявшись.
— Слухай, та ти не тільки на всю голову, ти взагалі хвора! В прямому й переносному смислі хвора! — Його лють не знає меж, долоня грубо тягнеться до її лоба перевірити температуру, але Софійчин погляд (Андрій тепер ніколи до неї не посміє торкнутись!) знов зупиняє його. — І що, рятівнице світу, задоволена? Чого добилась? Простуди? Та ті, кого ти так самовіддано рятувала, досі вже знову квасять, обмиваючи свій порятунок! А ти?! Оце тобі їхня вдячність, маєш!
— Якщо в тебе все, то, з твого дозволу, я подрімаю, — може, Софійка й не тямить у чоловічій психології, але певна: Туз і сам знає, ідо меле дурниці. Сам думає не так.
Видно, в Туза ще було не все, бо він і далі стримів у проході. Знічев’я роззирнувся по намету й осудливо похитав головою: справді, в ньому, на Софійчину чергову ганьбу, якраз мов цигани перекинулись. На довершення він підняв очі на стелю. Помітивши ряд підвішених догори стеблами букетів, та свою лілію серед них (по боках висіли ще ж Лесині й Вітині, подаровані Дмитром і Тимуром), — аж присвиснув. Мовляв, як тут усе запущено!..
— Може, знайти ще одну ковдру? — спитав, аби спитати. Ніби не бачить, що вона й так аж двома укрита!
Потім Леся принесла кілька чайних троянд від Коляна. Мовляв, той не зміг прийти сам, передав через когось із пацанів. То й добре, бо тепер не до нього. Відстаньте усі!
Проте їй, недужій, давати спокій, здається, ніхто не збирався. Здалеку наближався гамір, і згодом до неї долинуло:
— Де тут дівчина, що нас рятувала?
— Вона втомилась і лягла спати, нащо вона вам? — ревно тримав оборону Козирний.
— Я... подякувати хочу! — гість явно побоювався лихого Андрія, але стояв на своєму. — І тобі, — згадав, що й Андрій у цьому замішаний.
— Давай свою подяку, я пізніше їй передам!
Гість щось передав Андрієві, і той, видно, глянувши на подарунок або й сам бажаючи зайвий раз допекти свой жертві, реготнув і знов умовно постукав в умовні двері:
— Твій подвиг оцінено. Порятовані прийшли з дарами. Принесли могорича! — і єхидно простягнув...
пляшку горілки! — Ще й із закускою, — показав пакета. — Заробила так заробила! Вдоволена?
— Це — нашій головній рятівниці... Красуні, спортсменці й русалці, так сказать... — чулось невпевнене пояснення.
— Вдоволена, питаю? — в’їдливо розсміявся Андрій. — Віддячилось добро? Сторицею?
— Я... Ви пробачте, звичайно... Це дядьки втелющили, а я, не подумавши... Справді, нащо дівчині — горілка? Правда, мені котрась із ваших, Аня чи Ася, жалілась, що ви тут як у резервації, без горілки скоро порозсихаєтесь. Словом, розіп’єте в компанії!
— Ага, вже одні розпили! — аж кипів Козирний.
— Ти, той, — у прохід засунулось винувате обличчя гостя, — вибач, будь ласка!
Мабуть, Софійка марить. Або вона лежала без тями вже багато-багато років. Бо не може так вирости за один день той мізер Колян Мамаєнко! А зазирав до намету саме він, рудющий і кароокий, тільки — вже кремезний повнолітній парубок.
— Колян? — прошипіла не своїм голосом.
— Ні, я Толян, його старший брат! Коляна мама у врем’янці зачинила, бо мало не всі квітки в її городчику пообносив!
Ого, як усе заплутано! Софійка така безсила, що навіть не годна пересунути в темний кут недавно принесеного букета чайних троянд. Дасть Бог, цей не стане дуже роззиратись! А також буде непогано, якщо Мамаєнкова мама не стане шукати на горищі картини з Мамаєм!
— Це мій День народження відзначали, — вів далі юнак. — Вісімнадцять — не щодня, сама розумієш... Ти не думай, я не п’ю... Це з нагоди свята чогось перебрав... Але більше не буду, точно! Я й зараз: хлопці
просять виставлятись, а я проти! До тебе оце прийшов... Подякувати... Слухай, ти часом не хвора? А хай тебе горілкою натруть — завтра будеш як новенька!