Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

Страница 54 из 56

Павленко Марина

І гостинець згодиться!

— Альо, імениннику! Щось забагато собі дозволяєш! — обірвав його Туз. — Припхався тут, впередняк мене до намета заскочив! Самі розберемось, ще твоїх порад не питали!..

Не надто церемонячись, він виштовхав Толяна геть, Софійка ж, замотана, мов кокон, зосталась у самотині цокотіти зубами. Здавалось, камінчик теж стукотить в унісон, і це нагадало Софійці Сашкову розповідь. Вода, перелита через отвір, може вилікувати від... Може, в Софії зовсім не ангіна, але чом не спробувати? Де той недопитий чай? Де ще одна, порожня, кварта? Нею так трусило, що половину розхлюпала. Але те, що вдалось націдити, змусила себе випити, видзвонюючи зубами об вінця чашки.

Щось було й далі, але Софійка те вже погано тямила. Здається, Козирний привів медсестру, і її таки натерли горілкою. Здається, ще давали якісь ліки, вкутували й тривожно гомоніли. Софійка ще чомусь дуже просила, щоб, як летітимуть гелікоптером, прихопили і її скрученого рурочкою Мамая. Час від часу чула Андріїв голос, і, здається, теж невідомо кого благала, щоб Туз, боронь, Боже, не посмів до неї наближатись. Після чого баритон кудись винувато зник, а далі — провалля сну.

57. ЗМІНА КУРСУ

Мабуть, Перунова вода, а ще Толянова горілка (хоч тут зробила добру послугу) таки подіяли, бо вранці недугу не те щоб зняло рукою, але вона майже зникла. Софійка знов почула щебетання птахів, сюрчання коників, шум вітру й води, на повні груди вдихнула свіжого повітря й навіть захотіла їсти!

До обіду почувалася зовсім добре. Вже б і купатись полізла, та медсестра не дозволила. Леся й Віта догоджають подружці, як можуть. Туза майже не видно й не чутно: мабуть, учора в гарячці бовкнула щось таке, що він знов, за словами Кулаківського, ввімкнув повний ігнор, ніби Софійки не існує. Нехай!

Під вечір почали стягуватись до прощального багаття: завтра приїде замовлений автобус, здують усі катамарани й надувні човни, складуть у мішки всі намети, байди і каяки, завершить, перемовини Олена Гаврилівна з сином про доставку тушканчика щасливій власниці, і — прощай, Емігеє!

Смуток вчувався у всіх діях, рухах і навіть поглядах. Сумно звучать усі пісні під гітару. Без жодної іронічної бравади виконується Андрієм пісенька про забудькуватого короля, про юну діву, якій не можна довіряти весла, і про те, що "Ло-мами, ло-мами-мами б’ють, ломами б’ють"... Хоч Аська й Іркою так само захоплено пищать:

— Вау! Круто-круто-круто!

І вже по-справжньому сумно звучить коронна Тузова "Дівчинко моя", якої він ніяк не хотів співати — ледве умовили:

— ...Жаль, від стрічань до розлук часто відстань — лиш крок. І під сосною бурштинною плаче струмок. Жар від багаття на попіл і погас: Ось і скінчилося все, розлучатися час!.. Дівчинко моя, сонце над травою, де, в яких краях зустрінемось з тобою?

Цього разу Андрій дивився не на Софію, а кудись у вогонь, а може, навіть у себе. Це йому личило, і хоч подумки він уже звертався, скоріш за все, до якоїсь наступної своєї пасії, і спів, і пісня від того — так само душевні.

— ...Ось помаленьку задкує вже трап від крила, Справді, це прірва між нами навік пролягла! Що ж, це співак як у воду дивиться!..

Віта й Леся втирали сльози, Альбабарін і Дмитро теж чомусь опускали очі.

...Знову прийшов Толян, прихопивши, певно, для сміливості (бо таки остерігається Туза), когось із учорашніх потопельників. Підкликав Софію. Цього разу, наче виправдовуючись, сором’язливо простягнув коробку цукерок. Шоколад з горішками, саме те, що вона любить і за чим в Емігеї скучила, але аж ніяково за таку увагу й гостинці!

— Такій красивій дівчині... І такій сміливій!.. — незграбно виправдовувався Толян.

— Дякую, не варто було... — невпевнено взяла коробку й відразу її розкрила-розділила на всіх. — Частуйтесь!

— А як ти на те... щоб дати свій телефончик? — геть осмілів Толян, користуючись Тузовим невтручанням. — Я маю на увазі номер...

— Викличеш, як знову будеш тонути? — прискалила око Софійка.

— Та ні! Я іноді буваю у Вишнополі, могли б зустрітися...

Ну от що робити? В принципі, дивлячись на таких однакових братів, можна передбачити, що їхні смаки також збігаються...

Ситуацію врятував, як не дивно, Колян, що, як підсмалений, прилетів до табору. В руках тримав нового букета чайних троянд (видко, минулого разу не всі обніс). Помітивши старшого брата, помітно зів’яв (Колян, а не букет), але відважно простягнув їй квіти.

— Як ти виліз?! — напався на малого Толян.

— Ага, бо одне діло, коли мама зачиняє, тоді все хоч справедливо! — зайняв оборонну позицію Колян. — А як старший брат, то яке ти на мене маєш право?

— Я зараз покажу право! — мало не кинувся до малого старший.

Софійка заступила дитину своєю, хоч і не надто широкою, спиною:

— Не сваріться, ви ж рідні!

— А дівчину в мене відбивати — яке маєш право, га? — відчувши силу на своєму боці, осмілів, стиснув кулачата й показав язика братові Микола.

— Та я... Зараз я зроблю тобі секир башка! — грозився Анатолій, але більше для годиться: не лупцюватиме ж брата при Софійці!

— Не знаю, кого ви там не поділили, — насилу погамувала сміх, — та якщо мене, то ви обидва мені дуже подобаєтесь, але у мене є хлопець! — І що вона морозить? У неї ж нема ніякого хлопця! Не рахувати ж Сашка? Це камінчик дав їй у голову.

Толян і Колян понуро перезирнулись.

— Але ви класні! Ви — справжні чоловіки, можна сказати, козаки, чесно! І я вдячна вам обом: тобі, Толяне, за цукерки і за пляшку... натирання, яке мене дуже вилікувало. Тобі, Коляне, за букети (удома не лайте його, будь ласка, бо завтра ми вже від’їжджаємо,

і квітника більше ніхто не патратиме!) й за карт... І за картину з Мамаєм, яку знайшов на горищі і яку, якщо треба, я готова віддати назад, бо не можу прийняти такого дорогого подарунка! О!

— Ти посмів подарувати... красуні, спортсменці, русалці, так сказать... те старе дрантя? — знову сердився Анатолій.

— Бо ти нічого не тямиш в історії! — знову показав йому язика менший.

— Якщо та картина хоч трохи цінна, — спохопився Толян, — то будемо раді, якщо ти її приймеш! Від нас обох!

— Справді? Ой, дякую!

По тому пішла сцена бурхливого й справді щирого: може, тому, що вже прощального обнімання (обидва брати вмудрились поцілувати її — кожен зі свого боку — в щічки, але це було навіть приємно). На мить здалося, що під ребра кольнула стріла ревнивого Андрієвого погляду, але ні: він зовсім не дивився на їхню групку, спокійно співав собі далі. Здається, про равлика-бутерброда.