55 . ТА, ЩО ЙДЕ ПО ХВИЛЯХ
Сьогодні, мабуть, знов у когось із емігейців свято. Лиш ці відзначають не салютами, а катанням на катамарані. Саморобному, збитому з чотирьох машинних скатів. Без рятувальних жилетів, правда, зі справжніми веслами. Вже десь утретє ці чоловіки з дрібними хлоп’ятами пропливають біля Віти, Лесі й Софії, що читають, паралельно загораючи, на бережку.
— Бо’, вони ж щораз — п’яніші! — стривожено зойкнула всезнайка Ві-ку-куся. Справді, Радзивілка та
Софійка й не надали значення все бурхливішим веселощам, якими озвучила весь Буг їхня компанія! Таке враження, що, поки вони переносять своє диво водної техніки вгору за течією для чергового запливу, добряче встигають заправитись і самі.
— Тим часом води сьогодні набагато менше! — помітила схильна до точності Леся. — Жандарм онде стримить із води майже весь, а поруч із ним видніється менший, досі схований у воді!
— Ет, їхнє діло! — махнула рукою Софійка, яка відучора стосовно чоловічих компаній узагалі виробила особливу думку, і вшнипилась у книжку.
На четвертій ходці дівчачу увагу привернули вже не буйні веселощі, а раптове мовчання, потім — добірні матюки. Ой леле, катамаранники, видко ж, на п’яну голову, наїхали на Жандарма і його малого каменя-сусіда! Наїхали — і застрягли серед річки!
Як не намагались повернутися до читання, метушня на катамарані не давала спокою. Як не борсались чоловіки, зрушити махінерію так і не могли. До того ж низ катамарана став потроху просідати (скат пробився, чи що?) й наповнюватись водою. Паніка, переляканий гвалт і дитячий плач гучнішав. Навколо — вирує течія. П’яні ж дорослі не те що катамараном — собою не керували. Тільки розгубено кліпали очима й вивергали нові порції матюків.
— Треба кликати фізрука! — Софійка полетіла до табору.
Але вчителький намет був порожній, нікого з керівництва не було й біля кухні.
— Кого шукаєш? — нарешті неохоче озвався Туз, який саме валявся в холодочку. — Вчителів нема: всі пішли з рештою дітей на ГЕС, а в Олени Гаврилівни кінчився рахунок на мобільнику і якісь пігулки від стресу, побігла в село купувати поповнення, а мене лишила за старшого.
Господи, це ж поки вона прибіжить, то всі потопляться !
— Там... Там люди на катамарані застрягли.
— Наші? — підхопився Туз і вмить заспокоївся. —
Наші човни і байди всі тут!
— Не наші, місцеві якісь!
Туз ліниво розтягнувся на туристичному кили мікариматі.
— Ти оглух? Люди в біді! — зараз дівчинка зовсім забула про вчорашнє, і бісив її цей тип уже зовсім не через поцілунки.
Уривчасто виклала суть справи, після чого Андрій уже геть демонстративно повернувся на інший бік.
— Що робити, що робити, що робити? — металась туди-сюди, але, на жаль, жодна розумна ідея не навідувала її розгарячілу голівку. — О, мотузка! — і гадки не мала, чим їй поможе скручена мотузка з великим ґудзом на кінці, але вхопила її і побігла до місця пригоди.
— Зашморг у руках скаженої русалки — це справді небезпечно! — буркнув собі під носа, зірвався на рівні й побіг слідом Андрій.
Уже тут знайшли застосування мотузці, яка, виявляється, мала романтичну назву: лебідка. Прив’язали її до верби, а вузол кинули потопельникам. Крізь шум течії ледве пояснили (треба визнати, це все робив Андрій), щоб ті прикріпили лебідку до скатів й відштовхувались веслами, а самі звідси, з берега, взялись учотирьох тягнути катамарана.
Марно. Катамаран сидів надійно, він і не думав рухатись, а голосіння з нього вже мало не глушило шуму води.
— Що робити, що робити? — у відчаї кусала пальці Софійка.
-Через кілька годин вода підніметься, катамаран
підпливе, й вони зрушать! — спокійно заявив Козирний.
— Кілька годин — ти при своєму розумі? — напалась на нього. — Там же діти, глянь, навіть маленька дівчинка є! А він просідає, води набирається!
Туз її знищив одним із найпрезирливіших своїх поглядів і закричав потопельникам:
— Лізьте по одному сюди! Чіпляйтесь за мотузку й добирайтесь по воді по одному!
Але марно галасував, марно показував на мигах, що робити. Компанія чи сп’яну, чи з переляку, чи за шумом не чула й нічого не тямила.
Раптом, заламуючи руки, Софійка налапала Сашків камінець. Рішення прийшло здразу:
— Я піду заберу ту дівчинку! — вчепилась за мотузку й полізла по ній у воду.
— Не смій, я сказав! — зарепетував Андрій не своїм голосом. — Мені байдуже за твоє нікчемне життя, але мені не хочеться відповідати за нього перед начальством! Ми зробили все, що могли, тепер ті п’яндюжки-екстремали хай самі розбираються! Теж мені мати Тереза!
— Замість молоти дурниці, краще стань за лежаком і підстраховуй! — уже впевнено спокійна Софійка, тримаючись за лебідку, пройшла кілька непростих кроків од берега.
— Тоді вже краще я сам! — кинувся до неї, готовий, здавалось, її роздерти. — Раз уже так припекло!
Мов зеленого реп’яха, Туз одним рухом легко відірвав би її від нещасної мотузки. Але Софійка так подивилась на хлопця, що не посмів. Лиш люто вилаявся
(за шумом води Софійка вже того не чула) і неохоче поплівся до лежака — каменя, що нижче за течією (Софійка вже того не бачила). Якщо Софію знесе течією, він мав її там зловити.
— Спасика вдягни! — де не взялась Віта, яка встигла зганяти до табору за рятувальним жилетом.
— Чи ж ти зовсім? — покрутив біля скроні Туз. — її ж у ньому швидше знесе!
Якщо не дивитися вниз, то не дуже й страшно. Намагалась бачити лиш мотузку на рівні очей і якнайчіткіше відчувати ногами дно. Течія сильна, але річка, слава Богу, тут широка, й не надто глибока, ще й вода спала. В найглибших місцях по плечі. Змій теж не страшно, бо ж вони, мабуть, полюбляють плавати ближче до берега, де тепліше. "Та, що іде по хвилях" — якби це Феодосія, то можна було б уявляти, що вона майже героїня повісті Олександра Гріна. Неабияк додавав сили Сашків камінець: він пульсував разом із серцем і наче казав: "Усе буде добре, все буде добре".
Нарешті катамаран. Тримаючись однією рукою за лебідку, другою притягла до себе дівчинку, вчепила її задубілі пальчики до мотузки, однією рукою притримуючи дитину, взялась за лебідку сама. Наказала держатись міцно і рушила. Дівчинка мертвою хваткою вчепилась за Софійку ("Відпусти!" — прохрипіла через кашель, коли якоїсь миті мала вхопила її за шию), і вони вдвох потрохи-потрохи, але добрались до прибережних валунів. Тут уже підоспів той великий начальник Козирний, вихопив дитину й поніс на сушу.