Поки за випадковими ватажками не визнали права наказувати, вони мусять ризикувати самі. Фарбувальник і Го-лолобий пішли на розвідку і повернулися із радісною звісткою. Це свої, брати з інших вулиць, виходили на форум Костянтина. Грізний імператор перетворився на купу бездушного металу. Самотність кожного розтала. Сміливі викресали вогонь, слабкі стали сильними.
Курні смолоскипи освітили знайомі обличчя.
— Перемагай, перемагай, перемагай!
Гасло бунту повторювали тричі, як аллілую.
З даху префектури здавалося, що на монумент Костянтина Великого, Святого і Рівноапостольного вчинено напад. Потім рух вогнів нагадував хресний хід великодної ночі.
Заграви вогню росли, розтікалися. Євдемоній зіщулився, наче від холоду. Охлос наступав на префектуру.
Буйство чи змова? Безчинний бунт чи повстання?
Запілля шпигунства починалося в закіптюжених тавернах і серед повій, а закінчувалося на порозі Священної Опочивальні. Префект міста, префект Палатія, квестор, комес спафаріїв Колоподій, претор, квезитор — усі тримали вивідувачів. Навіть палатійські євнухи, злі напівлюди, небезпечні, як старі баби, яким з усіх насолод залишились тільки плітка та інтрига, хотіли все знати. Перевірка, переперевірка — і агент, викритий у бажанні приховати, викривити, пом'якшити, гинув, залишивши, наче блощиця, червону цятку в реєстрі шпигунів.
Змова? Євдемоній утримався від такого визначення. Ще ніхто не дібрався до справжніх змовників.
Один з логофетів, що відали податками, торкнувся руки префекта:
— Пресвітлий, охлос насмілюється... і
Дурень, хіба Євдемоній сам не бачить!.. Молодий логофет Агній, родич префекта, вів далі:
— І квезитор вельмиповажаний Стефан і претор вельми-поважаний Петро...— Агній не забував обов'язкового титулування, та запнувся, підшукуючи слова,— покинули тебе!
"Боягузи, боягузи, що піднялися до влади в плісняві канцелярій,— гнівно думав Євдемоній.— Та все ж пора відступати".
Внизу легат спитав:
— Який наказ, пресвітлий?
— Не пускати охлос у приміщення. Виходячи, Євдемоній почув чіткий викрик легата:
— До меча!
Потім тупотіння, брязкіт, тупий стук щита, що впав на підлогу: спросоння легіонер пхнув руку мимо поручів.
Гулкими переходами, порожніми кімнатами, де стояв задушливий запах вогкого папірусу, префект зі своїми проводжатими вийшов на затильний двір. Три високі мури робили його схожим на цистерну для води. До одного з мурів притулилася низька будівля, схожа на стайню. Це приміщення було для допитів і страт. Префект, квезитор і претор дему володіли катівнями разом. Тіла страчених і замордованих вивозили на Монетну вулицю, куди виходив затильний двір, і ночами топили в Протоці. Під верхньою течією, що йшла з Євксінського Понту в Пропонтиду, була ще одна течія, зворотня. Трупи виносило в безмежну безодню Понту.
За звичкою, не помічаючи смороду, як на різниці, Євдемоній спинився посеред двору. Звичайно, заколотники додумаються влаштувати засідку на Монетній вулиці. Претор і квезитор втекли цим проходом. Але ж їх могли схопити несподівано. Євдемоній послав на розвідку Агнія, і молодий логофет повернувся з доброю звісткою: Монетна вулиця вільна. Євдемоній подумав: "Що ж, коли це змова, то погана..." Префект згадав про легіонерів. Чи не вивести їх із собою? Ба! Щоб потягти охлос по п'ятах? Мечі наймають, щоб вони лягали під мечами, а не вмирали в ліжку від старості.
Поки Анфімій заслужив значок центуріона, луска каски встигла натерти мозолі на його нижній щелепі. Прізвисько Зайця Анфімій мав за губу, смішно роздвоєну кінчиком персидського акінака. А звання легата дісталось Анфімію ще при Анастасії, коли ходили всмиряти ісаврів. У тім поході й посварилися головнокомандувач Іоанн Кирт-Гор-бач з Юстином. Анфімій служив тоді в дев'ятому легіоні, яким командував Юстин.
Потім, коли старий Юстин ухопив діадему, а розпоряджатися почав Юстиніан, поповзли чутки про сни Кирта, про привиди, пророкування. Старий солдат не вірить безглуздим вигадкам, він надивився на світ. Кирту-Горбачу і на думку не могло спасти, що його сварка з Юстином перетвориться на легенду. Та ще й яку! Правду кажучи, нинішній базилевс — небіж старого — кращого й не заслуговує.
Легат проходжувався в темноті позад строю. Перша центурія має бути коротшою за другу, в ній не вистачало одинадцяти мечів. Хитруни, вони поставали рідше. Маленькі хитрощі стали звичними, вдавалися до них під час підрахунку скарбничими кількості легіонерів. У легіонах вмудрялися отримувати плату на небіжчиків.
Отже, пресвітлий поплазував... Анфімій Заєць пам'ятав Євдемонія струнким красенем легатом: патрикії піднімаються швидко. З віком до них приходять почесті, жир та обережність. А, що там говорити, на місці Євдемонія Анфімій теж утік би звідси.
Двері загули від удару. Почалося. В такий час важливо зрозуміти, за ким сила, і — зберегти свою щетинку. Легат відчув шкуратяний пояс-калитку, який носив кожен легіонер під одягом на голому тілі. Вся маніпула, він знав, теж захопила своє, коли захвилювався демос. Сьогодні, якщо стане жарко, легіонери не покинуть жодного тіла, винесуть своїх хоч у зубах.
У двері вдарили вдруге. Анфімій посміхнувся. На східцях особливо не розвернешся, можна бити тільки збоку чи знизу, удар зісковзує, двері міцні. Ослам доведеться довго морочитися.
Легат, ніби миша, писнув — заяча губа заважала йому свистіти по-справжньому. Йому відповіло багатоголосе пищання, хтось зашкріб нігтями по щиту, хтось хрюкнув від задоволення. Маніпула веселилася, і легат не ображався. Свої, сім'я... Так, сім'я, і нічого гинути за списки податей та всіляку гидоту, яку писаки творять у префектурі.
Легат ударив руків'ям меча по гулких дверях:
— А-гей!
— Відмикай,— відповіли знадвору.
— Кому?
Відповіді не було. Тріщало дерево, нату^кно дихали люди. У вікна струмувало червонувате світло, пахло гарячою смолою смолоскипів.
Відчувши небезпеку, легат відскочив за стіну. І тут права стулка дверей гримнула до середини. Бунтівники спорудили поміст для тарана. "Зараз вони увірвуться",— промайнула думка в легата. Ні, вичікують, не лізуть наосліп. Прикриваючись щитом, він скочив на повалені двері: