Востаннє пресвітер Деметрій стукав у роські серця, взивав до роського розуму.
Росичі не були глухі до могутньої поезії Біблії. їх захоплювали розповіді про події, що сталися десь далеко, де люди, дерева, земля і саме повітря інші. І враз вторгалося чудотворне, неймовірне, викликало недовіру до проповідника, перетворюючи сказане на казку.
Не знаходилося заповітної стежини. Стомившись марністю праці, Деметрій озлобився і мимоволі вимщав слухачам. Найпохмуріші образи бідувань, обіцяних непокірному Ізраїлю його жорстокими пророками, надихали казання християнина перед язичниками.
Наслухавшись проклять, князь-старшина Чамота перебив сердитого ромея:
— Тобі хто сказав, що наше насіння загине? І що за лихо ми комусь заподіяли?
— Ви противитеся,— відповів Деметрій.— Ви відкидаєте істинного бога. Він вас скарає.
— Неправда! — заперечив Чамота.— Як же нам довелося образити твого бога, коли ми його і в очі не бачили! Ти на нього набрехав, ти його й бійся. Це ти сам бажаєш нам поганого. Ми, росичі, в лісі сидимо, але не сліпі білим днем, як сови. Я ж тебе розкусив, чорний чоловіче. Скажи, від кого дізнався, що на нас Степ ополчається?
— Ні, ні, ти мене зовсім не так зрозумів,— відмовлявся Деметрій.— Я попереджав про гнів божий в любовній турботі про— ваші душі. Я ще раз прошу тебе, дозволь мені залишитися між вами. Пізнавши мене, ти побачиш у мені друга.
Чамота з досадою відмахнувся.
— Який же ти! Я про одне, а ти на друге Дернеш, слід плутаєш, наче лукавий лис.— Чамота поклав руки на плечі Деметрія.— Якщо ти друг, то признайся! Засилали ромеї послів до хозарів? Дивись на мене! Коли було? Чого посли ходили?
Деметрій був готовий на мучеництво, але грубість Чамо-ти образила пресвітера, перед яким згиналась уся Карикін-тія. Скинувши руки Чамоти, Деметрій відступився, ледве стримуючи гнів:
— Я слуга божий. Мені байдуже до справ світської влади.
— Ні, ти просто скажи, не викручуйся,— наполягав Чамота.— Ходили ваші посли до хозар чи не ходили?
Минулого літа якесь посольство, прибувши морем у Фа-нагорію, побувало в хозарському місті Саркале. Ні саме посольство, ні його мета не цікавили пресвітера Карикінтії
— Через Карикінтію ніякі посли не проїжджали,— твердо сказав Деметрій, не грішачи проти правди.
— То ти кажеш, що від ромеїв ніяких засилань до хозарів не було? — наполягав Чамота.— Так тебе розуміти?
За церковними канонами, яким беззаперечно вірив Деметрій, кожен священнослужитель за брехню позбавляється богом благодаті, таємниче отримуваної при висвяченні в сан.
— Чув я, що базилевс через інше місто, не через наше, мав перемови з хозарами. Але про що, того я і ніхто в Карикінтії не знає.
— Егей, друзі-браття! — схопився Чамота.— Добре цьому чоловікові провіщати нам лихо ніби від ромейського бога, коли самі ромеї дружать з хозарами і на нас Степ намовляють!
Водночас відповів Чамота і на погрози Деметрія, і на його прохання залишитися в росичів.
Деметрій не міг змиритися з поразкою. Як! У словобої лісовий язичник виявився сильнішим за служителя церкви, вишколеного в диспутах! Ні, ні! Слуга божий не обманеться видимістю тілесного образу. Це сам Диявол, Отець Лжі, говорить язиком слов'янина. Деметрій голосно проказував заклинання:
— Хай воскресне господь, і хай розсіються вороги його...
Індульф запросив до свого багаття Ратибора і кількох росичів. Пруси й ільменці по-братському перемішалися з господарями острова. В їхній гурт в'юнко втерся ромей Малх. Він жадібно приглядався, вслухався, усміхався, намагаючись сподобатися всім.
Малх устиг створити собі мрію: пристати до прусів і разом з ними виїхати, точніше — втекти у Візантію. Хто там пам'ятає засудженого єретика актора й філософа! Папірус вироку давно струблений мишами й мурахами.
— У воді я пізнав тепло твого серця,— говорив прус натяками, зрозумілими лише Ратибору.— Такий справжній воїн у змаганні з другом. Послухай, життя таке швидкоплинне! Нам треба квапитися...
Індульф розповідав про темні ліси, що ростуть на кам'яних горах біля Вовчого моря. Там північний край світу, який плаває в безмежному океані моря.
Індульф пішов з дому, щоб пізнати простір світу і доторкнутись до його другої межі на березі океану. Його вабили білі будівлі з каменю, повні золота, срібла і особливо жінок. Чоловік хоче бачити все і всім володіти. Ратибор мріяв, втілюючи слова пруса у власні образи, неясні, як хмари, заманливі, наче сни.
— Іди з нами,— кликав Ратибора прус,— візьми своїх друзів, тут справжні мужі, для вас знайдеться місце на наших човнах. Ходи, я полюбив тебе, у мене не було братів.
Ні, Ратибор не може покинути слободу. Нехай краще Індульф залишається. Рось-ріка пречудова, і буде війна, прийдуть хозари чи інші воїни із степу. Індульфу дадуть жону.
Ратибор заперечував, а серце щеміло бажанням — піти разом з прусом.
— Нам гірко обом,— вгадував Індульф,— ти не повинен іти, а я не можу залишитися. Подумай, воїн повинен прагнути до неможливого, щастя мужів лише в одному — у неможливому. Слухай же, росичу,— говорив Індульф,— у нас є казка про щастя. Ось ніч і зима, ось воїни сидять коло багаття в темному лісі, і розбуджена птаха пролітає над полум'ям. Щастя в житті чоловіка таке ж скороплинне, як тепло, що його лише на мить відчула пташина. Тільки неможливе зігріває серце воїнів, лише погоня за ним...
Голоси людей на острові ставали то гучніші, то тихіші, як голоси птахів, перелітний табун яких спустився на відпочинок. Як птахи, змовкли й люди. Під високим місяцем усі спали біля покритих попелом багать. Дніпро беззвучно погойдував кораблі і човни. Наступала прохолода, в заплавах густішали тумани. Наче брати, поруч спали прус, росич і ільменець. Один неспокійний Малх останню ніч на острові провів без сну.
Ледь запломенів схід, як, відпливаючи, ромеї розбудили Торжок-острів звучним кличем корабельних дзвонів.
Прощаючись, Індульф віддав Ратиборові скандійський ніж із жовтуватою рукояттю з клика моржа. На водяному мереживі заліза було витравлено дивні знаки. Росич віддарувався важким ножем роботи родового коваля з рукояттю з турячого рога.
— Може, колись зустрінемося.
— Можливо, бажання здійсниться.