Русь первозданна

Страница 61 из 271

Валентин Иванов

Обом заважав пісок, надто сипучий. Чіпкі пальці босих ніг не знаходили тривкої опори.

Ратибор хотів вдатися до прийому, який вживали в боротьбі з биками. Щоб повалити бика, гнуть уперто всією вагою в один бік, змушуючи звіра налягати з усієї сили в інший. Бик не рветься, як, буває, інший звір. Певний у собі, він намагається збороти чоловіка, щоб вирвати з його рук роги і вдарити. За натугою шиї бика, за вагою, що дедалі дужче й дужче навалюється, чоловік вловлює потрібну мить і враз, міняючи руку, робить ривок туди ж, куди змусив тиснути бика. Втративши рівновагу, бик подається і падає на бік. Часом на смерть тріщать його хребці.

Ратибор і Голуб здавалися достойними один одного суперниками. Вже сотні людей мимовільно стискали коло, і добровільні судді відштовхували назад надто захоплених глядачів.

Малх вертко протисся в перший ряд. Він побачив не просто змагання двох чоловіків, а боротьбу двох різних сил. Голуб — це втілення землі, грубої, важкої. Він схожий на деякі зображення Геракла-Геркулеса, в яких напівбог здається втомленим власним тілом. А Ратибор видався Малху подобою сонячного Аполлона. В його тілі сила не мета, а причина краси, вмістилище духу.

Ратибор не бачив захопленого погляду ромея, вся його увага була поглинута Голубом. /

Чулося, як тяжко, з натугою дихав ільменець. Краплини поту котилися по його обличчю. Ратибор відчув, як змокріла під його пальцями Голубова шкіра.

Він не намагався повалити Голуба, а, несподівано випустивши його, встиг обхопити ільменця і підняти вгору, до того як той пустив у хід руки.

Судді закричали:

— На силу, на силу! — Вони нагадували про те, що Голуб не мав права відбиватися ногами.

Притиснуті до тіла руки робили ільменця ще ширшим. Ратибор не зміг сплести пальці на спині Голуба і все-таки тримав його в повітрі, не даючи вирватися.

Для Малха це була скульптурна група, він згадував міф про Антея і Геракла.

Ратибор відчув, що Голуб перестав опиратись. Росич не повалив супротивника, щоб переможно притиснути плечі до піску, а просто поставив його на ноги і відпустив.

Голуб не ризикнув вести далі боротьбу, не захотів ганьбитися і похвальбою.

— Та й дужий же ти,— признався він,— а міцних людей народжує ваш Дніпро.

"Молодий слов'янин не лише сильний, він благородний,— думав Малх.— Він міг би грубо скористатись перемогою — не забажав. Яку дорогу проклали б жінки такому атлетові при дворі базилевса! За часів імператриці Пульхерії він устав би всемогутнім з її ложа. Та й нині жінки багато важать йри дворі, вони змусили б заплатити за твою силу..."

Неспокійний розум Малха, що знав успіхи в театрі і клоаку церковної тюрми, нашіптував про свіжу кров варварів, про нові джерела, від яких могла б відродитися велич простого життя. Та християнин нагадував філософові безнадійну істину: не наливають молоде вино в старі міхи. Роз'ятрений сумнів говорив Малху — він сам цей старий міх, який уже зносився, втратив минуле, залишився без надії на майбутнє.

Коло, що утворилося біля бійців, розпалося, тільки Малх замислено дивився на Ратибора, який розтирав собі руки й ноги.

— Ти справжній боєць.— Слова пруса Індульфа, звернені до Ратибора, вивели Малха із задуми.— А ти хочеш позмагатись зі мною?

— Так, якщо ти бажаєш. Будемо боротись? — відповів Ратибор.

— Ні, я борюся зі своїми, щоб тіло стало дужчим. Справжня боротьба чоловіків тільки зі зброєю в руках і коли чигає смерть. Чоловіка пізнають не лише в боротьбі — і в стихіях. Ми не саламандри, щоб ввійти в огонь, і вміємо літати тільки уві сні. Залишається вода. Ти хочеш змагатися у воді?

Не лише Малх, а й інші ромеї на цьому безіменному для них острові вміли зрозуміти красу тіла молодих варварів. Глядачі, що вже ліниво розходилися, спинилися. Росич був трошки вищий за пруса, його ноги й шия були ледь довші. В поясі були обидва однаково тонкі і стрункі, без краплі жиру. Можливо, ноги в росича були зайве м'язисті для суворого канону; напевне, вправи з каменем і конем не входили в програму еллінської атлетики. Плечі в Індульфа були більше похилі, що вважалося красивим. Кисті рук Ратибора були грубіші, ніж в Індульфа,— росичі більше працювали руками. Та довжиною пальців він чи й не переважав пруса... Важко було б зробити вибір.

Малх думав про те, що вже задовго до настання нових часів ніхто не дивувався пастухам, які вільно вибирались на вершину Олімпу в пошуках каверзної кози. Могутня і плотська релігія стародавньої Еллади змінилася порожніми для мислячої людини обрядами, ніби потрібними для простолюду. Авгури ще, як у старовину, прочитували долю, яка чекає імперію, за польотом шулік, а наступні імператори вже оголошувались богами, безглуздо збільшуючи населення неіснуючого Олімпу. Відшліфована в софізмах думка, багата література, чудова архітектура і скульптура замінили доброчесність предків. Та Імперія рано почала побоюватись вільнодумства. Співати хвалу імператорові, а найкраще — мовчати 1 коритися. Нині минуло понад двісті років від дня проголошення міланського едикту імператора Костянтина. Небезпечна релігія рабів і пригноблених приборкана, перетворена на надійну опору влади, яку колись була готова знищити. Святкуючи перемогу, церковники добили літературу. Два століття християни знищували сатанинські мармури, але скульптура ще жива. Мистецтво зображення зберігалося. Адже статуя злочинця могла бути таким же прекрасним творінням, як Діана, Лаокоон чи Зевс. Комусь же треба було витісувати імператорів та імператриць, зводити будівлі і оздоблювати їх, щоб засвідчувати велич імперії. Ще зберігався погляд на тіло чоловіка як досконаліше в порівнянні з обтяженим зайвою плоттю тілом жінки. Християнство з/ майже безплотними образами святих, прихованих одягом, нічого не могло протиставити заповітам колишніх естетів.

Дочекавшись, коли суперники ввійшли у воду, ромеї взялися за свої справи.

Тільки росичі залишалися нині на острові; пора купцям завершувати торг і повертатися. Чамота і старші виявилися терплячими. Вони отримають більше за інших, але не набагато. Правда, залишилася на кораблях зайва сіль, але ромеям не можна збавляти ціну, слов'яни пам'ятливі, один рік зіпсує багато майбутніх. Потім, уже на зворотній дорозі, купці висиплять її у воду, щоб полегшити вантаж. В озерах біля Меотійського болота солі безмежно багато. І дістається вона зовсім не з такими труднощами і з такими небезпеками, про які хитрі купці люблять розповідати довірливим покупцям.