В хітоні з невибіленого полотна, зі схрещеними руками, з опущеною головою — на самоті їй доводилося займатися гімнастикою, щоб зберегти статурність,— Феодора не пропускала жодної служби в Софії Премудрості, яка поруч з Палатієм. Жінку надто добре знали у Візантії, і довгі місяці над нею глумилися, від неї бридливо сторонилися священики, відмовляючи в причасті. Феодора терпіла. Єв-тихій, пресвітер Софії, зглянувшись, наклав на жінку, що покаянно вистоювала служби, тяжку епітимію. Хліб і вода та десятки тисяч поклонів перед образом Марії Магдали-ни, яка настирливо нагадувала Феодорі про Гекебола. Так
5*
131
багато очей стежило за Феодорою, що епітимія була невда-ваною, а спокуси, безповоротно відкинуті нею, стали відомими.
Грішниця в каятті вихудла, та здоров'я не підвело, і Феодора стала ще вродливішою, ніж була. Закон був суворий, скільки б не каялася блудниця, для неї не було повернення, кара полегшувалася в справжньому житті, вічному, але не в цьому земному, тимчасовому.
Євтихій милостиво потурбувався про чесну працю для грішниці. її оскверненим рукам не можна було довірити облачения кліру: вона шила хітони для загонів палатій-ських військ, та й то не всіх, а лише навербованих між племенами варварів.
Врешті її допустили до причастя.
Феодорі був потрібен другий Гекебол, багатий, всемож-ний. З ним вона не повторить помилок, допущених з першим. Вона зуміє заволодіти його почутями і розумом через почуття. Іншої дороги для неї нема.
Вперше Юстиніан і Феодора зустрілися на заміській віллі. Жінку ввели сюди довірені євнухи Палатія. Вона не впиралася, знаючи, що відмова буде зламана насильством.
Задовго до зустрічі майбутнього базилевса, тоді ще Співправителя свого дядька Юстина, і колишньої актриси Порнаю схололі серцем мудреці Леванта, намагаючись пояснити потяг чоловіка до жінки і жінки до чоловіка, вигадали раціональну, на їхній погляд, теорію з половинами душ, вкладених богом у тіла людей. Кохання — це пошук своєї половини, помилки кохання — помилки пошуку. Так просто, так усе виправдано для всіх, назавжди...
Через кілька місяців після першої зустрічі Юстиніана і Феодори базилевс Юстин накреслив л е г і під едиктом про присвоєння Феодорі звання патрикії. Новій патрикії належав будинок у Візантії і та сама вілла, де відбулася перша зустріч. Десятки кентинаріїв державної скарбниці перетворилися на позолочену шкаралупу коханої Юстиніана. Гроші й розкіш коханець може дати, може і забрати. Закохані замислили пов'язати себе шлюбом. Кафолічна церква не визнавала розлучення.
Закон забороняв віруючим християнам брати шлюб з жінками розпутної поведінки. Юстинова дружина, базили-са Євфим]я, страшенно розгнівалася, почувши про намір чоловікового небожа. Сам Юстин колись зробив полонянку Євфимію своєю наложницею, а згодом одружився з нею. Тоді вона мала ім'я Луппіцини. З уродженою варварською впертістю Євфимія-Луппіцина змусила Юстиніана діждатися її смерті. Вдівець Юстин затвердив новий едикт. Віднині, не забуваючи заповіти Христа і милосердя боже, імперія повертала всі права блудницям, коли вони доводили зразковою цнотливістю відмову від гріховного життя. На голову Феодори піднялася діадема базилис.
Юстин ще жив, його ім'я ще стояло на едиктах, ще тривало володарювання Юстина: візантійці лічили роки за базилевсами і податковими періодами. Та Юстиніан правив сам. Душа повільно, неохоче розставалася з тілом старого базилевса.
Не ворушачись, він лежав на спині, страхітливо великий скелет під імператорським пурпуром. Його довге волосся бережно розкладали на подушці, щоб воно утворювало німб-сяяння, як на іконах святого Юстина-мученика, автора благочестивої праці "Возвеличення віри Христової". Пам'ять про того Юстина, замордованого язичниками (року шістдесят сьомого від народження Христа, а від сотво-ріння світу року п'ять тисяч шістсот шістдесятого), вславлялася церквою тринадцятого квітня. Цей день відзначався особливо, як тезоіменитство правлячого базилевса. Та сам базилевс уже не пам'ятав імені свого святого.
В різну пору і не один раз на день Юстиніан провідував свого дядька-Соправителя.
Він дивився у висхле обличчя з проваллям беззубого рота — підборіддя відвисало, як у мертвого, і рот здавався чорним проваллям усередину тіла. Юстиніан вловлював погляд тьмяних, налитих водою очей. Зіниці нагадували погано поліроване скло, зморшки були ніби залізні, хоча обличчя і тіло базилевса мили запахущим оцтом, умащували ніжними мастилами з кашалотового воску, води і трояндової олії.
— Як твоя душа, божественний? — запитував Юстиніан.
Голосне дихання перепинялося, базилевс силкувався щось сказати. Юстиніан нахилявся, прислухався. Якось він уловив:
— ...Раніше відійшов би... коли б знав... хочу піти... Але піти з цього світу не давали. Кілька разів на день
двоє лікарів обережно відкидали імператорський пурпур, піднімали білосніжні простирадла. І враз крізь заможені пахощі троянд грубо, як меч, пробився тяжкий сморід. Дужі раби повільно, щоб не відчув старий, підсовували руки в рукавицях з ніжного хутра і, не дихаючи, узгодженими зусиллями, не піднімали — возносили величезний кістяк. Та все ж Юстин жалібно кричав:
Юстиніан розумів, що старець кричить не від болю. З відчаю скаржилося тіло, яке так довго зажилося на цьому світі. Юстин не хотів, щоб його чіпали. В нерухомості він, можливо, ще вибудовував собі сон-мрію. Покладений на чисте полотно базилевс хапав повітря кистями рук, щось намацував. Зустрівши простягнуту руку небожа, старий відтягував свою, наче равлик, який, відчувши жар вуглини, стискує і ховає в мушлі рогату голову з тремтливими щупальцями сліпих очей.
Так, ніхто не міг сказати, що молодий базилевс забув старого, доручивши доглядати його найманцям. Хто шанує батьків своїх, матиме благо, і довговічний він буде на землі.
І життя в Юстині ще тліло.
Тричі на день священики і раз на тиждень сам патріарх вчиняли відправу біля ложа базилевса Юстина, щоденно його причащали тіла й крові Христових. По-справжньому він був щасливий, звільнений від тягара гріховності. А те, що він не міг померти, стосувалося його, а не Юстиніана.