Відбувалися необхідні переробки статуй, зрізались атрибути богів, усі ці нечистиві грона винограду, ліри, дрючки... Підпсуті місця на мармурі, як і старі легенди, відшліфовувалися по-новому. Дещо перероблялося на залізних кріпленнях. І коли штифти, розбухнувши від іржі, скидали добавки, звичка була вже створена.
2
У перші дні правління базилевса Лева Першого троє молодих людей разом з багатьма іншими прийшли у Візантію по щастя. За місцем народження були вони іллірійці, що ж до племені, то вони цим і самі не цікавилися, як дрібницею, що не мала ніякого значення в імперії. Говорили вони діалектом, поширеним між зовсім далекими від освіти землеробами, смішним, та все ж зрозумілим для основного населення багатомовної Візантії, де панувала мова і писемність еллінів.
Старшому з них, Юстину, було, як він сам вважав, років двадцять два, двоє інших вважали себе молодшими. Всім їм в однаковій мірі стало осоружним життя в праці та безпросвітних злиднях. Юстину вдалося прихопити з собою кожушину з кислих овечих шкур, запасся він і дрючком на випадок зустрічі із звіром — людина жебракові не страшна — та вкрав з батьківської комори трохи хліба, щоб було хоч на перші дні. Та й хліб був землистий, колючий від невідвіяної полови, перероблений з розмочених сухарів з домішком жмені свіжого борошна для в'язкості. Не благословення — прокляття батьків супроводжувало сина в дорогу. Силачем виріс, спина пряма, руками вола скрутить, та обдурив, покинув старих беззахисними перед нещасною немічністю, під різкою здирника податків. Не сподіватись йому на щастя. Сам Христос сказав, що лише і ому, хто шанує батька й матір своїх, бог пошле благо земне і довговічне життя.
В гірських місцях не тільки люди — і звірі ходять не там, де бажалось би, і звичайно, не прямо, а раз назавжди скоряючись горам. Стежиною, яка й сьогодні веде людину з одного хребта на другий, ходили люди тисячоліття тому. І так само, як і тоді, дорога чудова для того, для кого вона новина і — якщо попереду світить надія. Двадцять п'ять днів ходи для людини без ноші відмежовували Юстина від Візантії. Потреба добувати харч робила дорогу довшою. Для невибагливих людей усе годилося. Вкрадена вівця чи коза були сущим благословенням божим. Найнявшись на три-чотири дні вергати каміння, бродяги убезпечували себе на тиждень.
Шукачі удачі знали велику різницю між військами пала-тійськйми, розташованими в Другому Римі, та військами провінційними, що охороняли кордони імперії. Щоб найнятися в провінційний загін, не треба було плуганитися так далеко. Але на кордоні гірше платили. А випадків утратити руку чи ногу траплялося більше, ніж бажано для розумного чоловіка.
Візантія приголомшила пришельців. Вони боязко бродили побіля Палатія, не зважуючись наблизитися, вони страждали, відчуваючи свою убогість, їх мучило незрозуміле розчарування. В страшному місті вони не ризикували красти, хоча для того, здавалось, варто було тільки простягнути руку. На третій день вкрай зголоднілий Юстин, вкравшись у'почет якогось патрикія, зважився влізти в Палатій.
Юстин повернувся уже в сутінках, коли товариші встигли в думках поховати його. Юстин не лише був ситий, а й благодійницьки повелів товаришам рушати за ним. З цього часу про дальшу долю його супутників нічого не відомо, що зовсім не означає, ніби з ними прилучилося лихо. Просто з багатьох існувань збереглися описи тільки видатних.
Високий на зріст, із статурою і могутньою, і красивою, з приємним обличчям, Юстин був зарахований до пала-тійського війська. Згодом базилевс Зенон, прозваний Ісав-рянином, включив Юстина до складу своїх вибраних солдатів. Вони називалися іпаспистами, тобто списоносцями, щитоносцями,— гвардією базилевса або його полководців. З цих людей, які були відомі поіменно, здібності яких виявлялися на очах в їхнього повелителя, обиралися начальники загонів і командуючі арміями.
Після смерті Ісаврянина його співвітчизники завдали чималого клопоту імперії і новому базилевсові Анастасію. Юстин опинився між командуючими у війску ромеїв, які вторглися в Ісаврію—-гори Малоазійського Тавра.
У цьому поході Юстин був звинувачений командувачем Іоанном Кіртом-Горбачем в розкраданні здобичі, посаджений до в'язниці, та скоро виправданий цілком. Випадок був відомий свого часу малій кількості осіб. Далі ніщо не заважало росту Юстина на службі в Палати.
Непорозуміння між командувачем та підлеглим через багато років стало багатозначною легендою, в яку люди зуміли вкласти свій погляд на бога і владу, втіливши його в символи часу. Незважаючи на загрозу звинувачення в образі базилевса — шпигунами кишіло,— піддані розповідали:
— Не просто Іоанн Кірт помилував винного Юстина, а, скоряючись привидові, який повелів повернути свободу і не переслідувати людину, обрану вмістилищем для виконання волі божої...— І додавали: — Страшне видовисько погрожувало Кірту карами в цьому житті і в тому за опирання волі божій, а то бог, розгнівившись на імперію, хоче використати Юстина та його близьких як зброю покари людей.
Після Ісаврійського походу базилевс Анастасій поставив Юстина префектом усіх палатійських військ, кінних і піхоти. На високоштильному говорі Палаті я ця посада іменувалася "комес доместікорум мілітум еквітум ет педітум". З греко-латинського слова "комес" згодом франки утворили слово "конт" —"граф". Анастасій довіряв Юстинові — влада і можливості палатійського префекта були великі. Як у Першому Римі префект преторіанців, візантійський комес доместікорум, вдавшись до заколоту, міг би розпорядитися й престолом. Уже старий, Юстин навчився плавати в каламуті двірцевих заводей, вугрем вислизаючи від інтриг підступних фаворитів, вічно озлоблених євнухів, уникав втручатися в чвари духовенства, приправлені фанатичними суперечками про сутність бога та про взаємовідносини сил всередині християнської трійці.
Суперечки про тонкощі віросповідувальних догм відбувалися не лише в дні Юстина. В перші століття християнської імперії і далі дискусії про віру коштували життя багатьом мільйонам підданих Другого Риму.
Церковники підозрювали базилевса Анастасія в єресі монофізитства, поширеній в азійських володіннях імперії і між візантійським плебсом. Монофізити сповідували, що в особі Христа злилося і божеське, й людське. Правляча Церква визнала правильною ускладнену догму Нікейського і Халкедонського соборів, яка вимагала вірувати, що ці два начала поєднані в Христі неподільно, але незлитно. На користь спритності Юстина говорить те, що він був відомий Візантії як запеклий кафолік, прибічник Правлячої Церкви.