Русалчині сили прибувають з місяцем, з місяцем і зникають. Водяні чарівниці хитрі і збитошні. В місячні ночі вони можуть своїми іграми заманити людину, спокусити, закружляти в хороводі й затягти на дно.
Тримаючи голову над водою, Ратибор пробирався краєм очеретів — голову плавця видно на річці, як уночі вогонь на галявині. Пора й на чисту воду. Він знав, що тут річка неглибока, але в кам'янистому дні є ями-чорториї, там не допоможе й очеретина.
Кілька разів Ратибор глибоко вдихнув, призвичаюючи груди. Тоді, набравши повітря, пірнув. Камінь замагав силу води, що виштовхувала тіло людини. Від очеретів у річку понижувалася мулка, але тверда черепашкова обмілина. Підводний виступ, який починався положистим порогом, круто обривався вглибину. Опираючись щодалі дужчій течії, плавець ішов, закинувши назад голову. Крізь каламутнувату товщу води поверхня річки блищала, наче липка плівка. Кінець очеретини висунувся. Груди стискало. Ратибор сильно видихнув перетліле повітря і глибоко вдихнув.
Річка плинула, тягла за собою. Ратибор чіплявся ногами за дно. Дивитися він міг тільки вгору, щоб кінець очеретини не піднявся надто високо чи не пішов під воду. Поступово тіло звикало — адже він повторював неодноразово таку військову гру. Розсікаючи течію лівим плечем, Ратибор і йшов і плив у швидкій Росі.
Враз — він ледве встиг затамувати подих — камінь потяг його в донну яму. Тут вода була геть холодна і здавалася зовсім нерухомою. Ратибор, присівши, сильно відштовхнувся в бік лівого берега. Найважливіше — не губити напрямку. В річці дорогу показувала сама течія. Не відчуваючи болю, Ратибор ковзав по слизьких скелях. Злітав, опускався. Ще ривок і ще. Швидше б!
Стрибок — і тепла вода, підхопивши, понесла плавця. Лише кінчик очеретяної трубки вистромився над поверхнею. Ратибору вдалося продути довге горло і вдихнути свіжого повітря.
Починало міліти. Насовувалася тінь крутого, зарослого вербами берега. Кущі нависали над водою. Весняна Рось затоплювала їх, відходячи, залишала в розсошинах гілок билинки трави, ламаний очерет і болото, принесені з верхніх плавнів і займищ.
Поруч так сильно шубовснуло, наче людина стрибнула у воду. Ратибор зупинився. Ні, це хижий жерех гнався за плоским і жирним лящем, широко розходилися кола на воді. Біля ^самого берега, в прозорій, затіненій воді, нерухомо стояла проти течії щука, тримаючись непомітними порухами сильних плавників. І враз зникла, наче від за-кляття. їй на зміну з'явився гострорилий осетр. На цій рибині від зябер до хвостового плавника міг влягтися добрий дядько. З Росі ніхто не спроможний вибрати рибу, з озер і боліт — водоплавну птицю, з лісів та степів — звірину, з дупел — медові борті. Навіть лінивий буде ситий на багатій землі росичів.
Під шатром лозняку Ратибор непомітно виповз на берег і, вибравшись на кручу, випростався на весь зріст.
Тут, на чистому від дерев місці, стояв укопаний у землю безіменний бог, колишня надія і охоронець невідомого росичам давнього племені. Був він велетенський, десь на три людських постаті. Витесаний із твердого роського пісковику, худий, із зрослими докупи ногами, бог склав на обвислому животі руки і сліпо дивився на схід.
Мертвий бог... Та за звичаєм Ратибор обійшов велетня, остерігаючись наступити на довгу тінь. Недостойно росиче-ві взяти чуже, не можна забрати загублену чи забуту кимось річ. Ганебно позаздрити силі, спритності чи вмінню іншого. І погана ознака — потривожити сонний спокій нехай і чужого, нехай нікому не потрібного бога забутих племен.
Ратибора помітили. Десь завив ріг, другий ріг повторив, озвався третій, четвертий, п'ятий. На правому березі Росі то тут, то там показалися слобожани. Стрільці заходили в швидку воду і перепливали річку, тримаючи високо над головою луки й сагайдаки. Скісне проміння сонця робило незвичайно красивими луб'яні й шкіряні сагайдаки, вміло розписані кров'яно-багряною і жовтою барвами.
З вузького затону вискочив човен. В ньому розмістилося чоловік двадцять. Одні сиділи, інші довгими жердинами-тичками щосили гнали човен упоперек річки. Роські слобожани збиралися до свого місця.
Як у поріділому, витіпаному роками шматку лляної тканини ледве зберігається слід візерунка, так жила старовинна легенда про пагорб, на якому тепер стоїть град-слобо-да роського племені, чи росичів, як вони себе називали.
Пагорб цей був насипаний чи то дванадцять, чи то чотирнадцять поколінь тому. Весен до трьохсот минуло з того часу. Тоді гунни вперше з'явилися в степу, на південь від Рось-ріки, на березі Теплого моря. Добралися гунни і на Рось. Пагорб-могильник був насипаний, коли ховали росичів, перебитих на побоїщі з гуннами. З того роду вижили сім браті в-бога тирі в, яких нині жінки не народжують. На всьому полі вони залишилися одинокі, як рідке колосся на ниві, витовченій градом. Усі решта загинули, і все гуннське військо полягло. Сім братів і стали коренем для нинішніх росичів.
Могила-фортеця була обкопана сухим ровом. Частокіл із загостреного пакілля, чорного від смоли, що надавала тривкості дереву, закривав від ока середину слободи, манячіла одна не надійна на вигляд сторбжова вежа.
Вузькою кладкою Ратибор перебіг через рів і вибрався жердяною драбиною — тонкою балкою з врізними поперечинами — нагору.
Високий зовні, частокіл ізсередини здавався низьким — кругом була підсипана земля. Хід для стрільців у середині тину прикривався дашком із товстої кори. Начіпними плашками захищались пророблені в частоколі бійниці, вузькі й високі. Шість видовжених і низьких хат — стіна по плече — були пошиті в два прогони снопами з очерету, товсто змащеними глиною. Стояли хати напівміся-цем, відповідно до округлості частоколу. Жодна травина не пробилася на втоптаній землі двору. Посередині виступав колодязьний зруб. Глибока дучка врізалася ліктів на шістдесят, щоб дістати до водоносної ґрунтової жили. Землекопи, напевно, потривожили останки прародичів, коли копали криницю. Але хто, як не слобожани, назавжди збережуть могилу від наруги чужинців.
Чотири прямі осокорові балки, наче чотири ноги, тримали сторожову вежу. Жердяною драбиною, вкопаною між стовпами, Ратибор білкою зметнувся нагору, прошмигнув у дірку помосту, головою відкинув ляду, схожу на погрібне творило. Поміст, виплетений в кілька шарів з вербового гілля, був обгороджений таким самим плотом, досить міцним, щоб захистити від стріли. Поміст змащували глиною і вистеляли дернинами — від пожежі, Під бичачою шкурою зберігалися дрібні липові тріски для сигнального диму. Тут же запас свіжої трави і корчага з водою. Вгору стирчали жердини з готовими смоленими снопами, щоб на випадок лиха подати огненний знак тривоги.