Роські князь-старшини, покинувши на цей час роди, гостювали в ілвицьких братів, умовляючи, щоб ті не відмовили своїх людей послати в роську слободу: "Браття ми, єдинокровні, одної ми мови роської, усі ми слов'янські люди, які живуть, споживаючи хліб, від Рось-ріки і до Прип'яті, від Прип'яті по всіх лісах до Холодного моря".
Умовляли, а самі квапилися: весна прийшла. Від сонячної ласки пара валує над чорною ріллею. Густо, соковито пахла кисла земля, щедро напившись води. Бубнявіли, розпукалися бруньки. Оживала стара трава. Під ще голими від листя кущами бульбочки весняної пшінки викинули стрілки, гнали листки, повні їдкого соку, розкривали жовті зірочки скромних, але любих окові квітів. Зажовтів і жовтець, малий, але їдючо-гіркий на смак первоцвіт. Найніжніша біла анемона, яка від найменшого повіву хитається, цвіла незаймано-біла, спираючись слабкими стеблами на могутнє кореневище. Вона — мов жінка, слабка на вигляд, сильна душею, яка в квітки живе в корені. І плавушник квапився розпустити на гладенькому квітконосі китиці довгих квіточок, тяглася до світла фіалка — все оживало в теплій землі.
Гуси, лебеді прийшли ключами, качки випліскувались у кожній калюжі, пищали кулики. Над мочарками в лугах, наче за мертвими дітками, жалібно квилили чайки-кигиці. Любов у них гірка, отож, мабуть, і плачуть наперед. Така вже сумна пташина...
Набухали рівчаки, Рось-ріка рушила першим скресанням, опала на якийсь час і знову почала виповзати на береги вище і вище. Течія помітно сповільнилася. Присмак у води став земляний — з лісів полилася густа вода, земляна, а виходу в Росі не стало, Дніпро підпер Рось, як, треба гадати, і всі інші річки. Уже й тепер було видно по сповільненій течії перед слободою, що Дніпро спромігся спинити Рось від гирла і до самого входу у велике коліно. Наче по стоячій воді, по Росі стелиться сірий бруд-павути-на, ледве рухається знесений хмиз, вирваний з корінням сухий бур'ян. Вітер гонить бруд, збираючи його в зморшки під берегом, руху вод немає зовсім.
То там, то тут враз ніби закипить річка, зірветься вгору потривожений на перепочинку табунець гусей, ситих гаг, закрякають качки, засичить хоробрий селезень, втікаючи від страшного місця. В усі боки, наче бризки, метнуться гострі спини риб. То низом іде гострорила білуга, завдовжки на добрий човен, розлякує круглого лосося, міцного судака, плоского ляща, широкотілого сазана. А може, й колючий осетр промацує дно грудним плавником. Чи бага-топудова щука, мучачись від тиску ікри, шукає місцину, де вода мілка та багато трави. За нею, як телята за коровою, ідуть два щупаки на зріст разів у два коротші. Знайде щука місце, стане, видушуватиме із себе живе просо, а самці, в турботі за рід, поллють ікру молоком.
Стиснута весняним безумством, риба забила гирла всіх ручаїв, майже на берег іде. Росичі риби ще не ловлять, так, підбирають діти потроху, на спільну потребу. В градах вибирають свіжу ікру, трохи присолять і їдять, поки не обридне. Сіль бережуть, весняна риба нетривка. Сонця ще мало, щоб в'ялити. Влітку риба набиватиметься у верші-ятери, йтиме в сітки — лише бери.
Собаки, з голоду понабивавши утроби, розжирівши за кілька днів, уже вернуть морди від риби. Ворони нарешті понакладали ненаситні вола. Білохвостий орел ліниво хапає легку здобич. Ситий світ тих, що живуть на сухій землі, байдужий до весняної рибної сутолоки. Холодна річкова живність вільно творить свої справи.
До каничів — через Росаву — не пройти, не проїхати без човна. До ілвичів ще можна добратися кіньми, та довгі обходи-об їзди розливів і озер, які поутворювались на низинках, де влітку лише мочарки-калуги, а восени сухо зовсім.
І все ж вісті, що доходили до росичів, перелітали і до сусідів: у цьому літі ждіть із степу лиха.
Переконуючи князь-старшину ілвичів Сита, старий Келагаст причепурював чисельними словами думку, як причепурюється дерево листям. А суть була одна, проста, проти неї не заперечиш: єдність. Давно, споконвіків іде заклик бути разом; скільки разів повторений, він залишався без відповіді. Видно, справа проста, очевидна — найтрудніша. А воно ж легше куль зерна підняти вдвох, ніж одному; легше колоду нести шістьом, ніж двом.
Разом наші й ваші слобожани стримають хозарів, залишимося ми живі, садиби — цілі. Нарізно не заможемо. Розтечуться вони через Рось, нас і вас поб'ють, поженуть у раби.
Сит частує Келагаста. Сухе старече горло, не лізе їжа. А на слово /щедре. І ті з роських князь-старшин, які неохоче погоджувалися з Всеславом і на погості не сперечалися, аби тільки не виступати супроти більшості, розпалилися, переконуючи. Від незвичної справи, замисленої росичами, від віщих провидінь Всеслава та Колота нинішню весну засмутило бачення майбутніх нещасть. Коли б то степ ніколи не просихав, а ріки ніколи не спадали!..
Для всіх весна красна, і всім вона люба, та — не тим, хто живе на Рось-ріці. Весна забирає спокій, спокій приходить тільки восени.
Поляни вже протряхають. Сохне і степ. Скоро почне спадати повінь. У заплавах першими відкриються сідловини між горбами, потім вийдуть гриви, що розділяють затоплені озера і болота. Звірина, яка рятується від повені на висотках, наробить слідів на осілому річковому намулі. Чорний першого дня, масний покрив посіріє, потріскається, в розколинах проріжуться блідо-зелені паростки лопуха, щавлю, лободи. Вода спаде, степ покриється травою в коліно. І прийдуть хозари, яких остерігаються щороку. Цього літа, напевне, прийдуть.
Не вийшло згоди між ілвичами. Зі страху перед Степом дванадцять родів урадили послати до росичів людей із своїх слобідських. Правильно виважили-розмислили князь-старшини зі своїми родами: "Будуть наші відбивати хозарів на роських полянах — нашим збитку не буде. Будуть у нас відбиватись — нам збиток". Так урадили в ближніх до роських родах. Решта одинадцять ілвицьких родів теж правильно ухвалили: "Краще нині ж укріпити засіку між собою і росичами, чекати за нею. Роська слобода сильна. А ми будемо напоготові, коли хозари прийдуть. Гляди — наша сила хозарів поконає, здобич з хозарських тіл і з обозу теж наша".