Лови мають бути за Россю. Розумні коні бережно перевезли людей через брід. Мужило був напідпитку і веселий. Заспівав би, та пам'ятав — на полювання ідуть без голосу. Кінь спіткнувся. Мало Мужило не викупався в крижаній купелі, міг і голову розвалити собі об камінь. Та кінь втримався на ногах, вийшов на берег.
До болота недалеко. До осені, покрившись молодим очеретом і вдвічі, і втричі вищим за людину, воно майже висихає. Такі місця найлюбіші вепрам, є харч — солодке коріння очерету, є зручні, теплі лігвиська. Вранці вепри йдуть з болота, ввечері повертаються додому.
Справжнє полювання на вепра пішки, з рогатиною, з сокирою за поясом, з важким ножним мечем за халявою.
Треба квапитися, незабаром загонщики сполохають звіра зі степу. Від їхнього галасу й гейкоту, від трубіння рогів вепри підуть у болота, наче люди, які в тривозі втікають за тин рідного града.
Ловчі позаймали місця в мертвих очеретах, біля кабанячих стежок, перевірили, чи не помітить вепр. Оченята в нього маленькі, а бачить добре. А ще краще чує цей звір. Справа мисливців так гнати облогою, щоб вепр ішов за вітром.
Незабаром прийдуть, побіжать у глиб болота. Мисливцеві треба вибирати на проході, кого колоти: самця-сікача чи підсвинка з ніжним м'ясом. Що більший кабан, то грубіше м'ясо. Та після полювання туші витягнуть кіньми, покладуть поряд, виміряють від кінця ніздрюватого рила до початку короткого хвоста. Чия здобич довша, тому й слава. От і вибирай: мисливець ти чи тільки балуєшся в мисливство.
Вітерець шелестить бурими язиками мертвого листя на сухих палицях очерету. Пурхнувши, пташка повисла на стеблі, гойдається. Поспішив довгохвостий дрізд прилетіти на місця гніздування, аж воно порожньо кругом, нема кормів на землі. Розумна пташина знає, як багато черв'ячків та яєчок знайдеться на першу голодну пору в мітлицях очерету. Внизу заморозки, нагорі тепло, волохаті волотки кишать живим наїдком.
Гостеві перший ківш усього, що п'ють за столом, гостеві кращий шмат, гостеві краще місце на полюванні. Першим Всеслав поставив Мужилу, за ним три кращих місця розібрали троє князь-старшин. Замість жереба вимірялись на рогатині. Чия рука покрила, той перший вибирав, чия під ним — другим, третій узяв останнє місце.
Чуються далекі згуки рогів, загонщики підняли звіра. Мужило знав: йому виполохають славно, тільки вибирай. "А інші, певно, непокояться",— думав Мужило. І без здобичі погано, та якщо дістанеться худюща свиня — теж не знатимеш, де дітися від кпин, що даремно бруднив залізо, гнув держално.
Мужило прислухався. Свіже повітря вивіяло хміль із голови, ілвицький воєвода бадьорий, сила по жилах живчиком переливається. Звір не йде. Жди тут...
Трублять, трублять. Мужило наче бачить: загонщики, охопивши косяк довгим ланцюгом, відтісняють вепра до болота. Роги чути близько. "Еге, косяк подався, пішло, покотилося! Ну, молодці, натискай, напирай же! Мені б вигнали кабанчика — старичка зі щетиною на хребті хоч на дві долоні та з іклами на дві п'яді, візьму!"
Колот вибрав для гостя рогатину, що підходила до чималої ваги мисливця та добрячої його сили. Ясенове держално завтовшки як зап'ястя руки, насадка завдовжки три п'яді, вістря чотиригранне, лезо завтовшки з долоню. Чи на кабана, чи на ведмедя, чи на тура — на всіх дуже годиться. Немало крові вилило зручне для бою залізо. За халявою в Мужила стирчить руків'я з турячого рогу — його власний ножний меч.
Всеслав велів Ратиборові залишитися з гостем, щоб на всяк випадок подати запасну рогатину. Буває так, що зі старшим стоїть у засідці молодший. Мужило не помітив би такої опіки, якби Колот не сказав Ратиборові :
— Ти ж гляди, ти ж бережи дорогого гостя. Ти відповідатимеш — не жарт, можеш оганьбитися навіки, якщо не додивишся, і
Не одразу втямив Мужило. Вже було пішли, як образа кольнула в серце ілвицького воєводи. Він брутально прогнав непрошеного захисника:
— Я не головусий, не баба, сам собі дам раду, перебрав кабанів, що й ліку їм нема. Іди геть, не заважай!
Вткнувши запасну рогатину в землю, Мужило, стежачи за голосами рогів, забув кривду. Ось у сусіда різонув гострий вереск і — тихо. Там, за півсотні кроків, стояв Колот. Узяв, будь ти неладен, першого звіра. Е,х, невже посміються над гостем? З крику видно, Колот узяв льоху. Гаразд, ми тобі відповімо вепром...
Мужило почув шурхіт, тріск очерету. Зачавкали гострі ратиці в розм'яклому до полудня болоті. Похрюкування та сопіння ближче й ближче. До ілвицького воєводи вузькою стежиною накочувалося мисливське щастя, до його коня йшов старий вепр.
Першим крізь очерет пробився Колот. Побачив і подав знак рогом, трубив протяжно, з низьким завиванням, тримаючи ріг униз. Так не кличуть на веселий збір до взятої дорогої здобичі.
Зійшлися мисливці. Що тут гадати, не витримало держално рогатини, тріснуло поздовж, зламалося біля самої насадки. Видно, воєвода вдарив у кістку. В кістку — нічого, буває. Не так пішло лезо рогатини, не ребром по ходу звіра, а плазом. Лезо вперлося в кістку, вепр розвернувся. Коли б лезо було краєм поздовж, звір сам собі розпоров би м'ясо, а залізо зійшло б з кістки. Тут би вепрові й був кінець. Так ні, держално лопнуло від страшенної сили, і насадку висмикнуло з рани.
Видно, Мужило встиг вхопити запасну рогатину, та розвернути її не було часу. Вепр, не вміючи задирати голову, першого вдару завдає в ноги. Мужило лежав на спині, затоптані в багнюку і червоні чоботи, і шовкова сорочка ромейської роботи, і козина ошатна шубка. Збивши, сікач пройшовся по тілу, риючись у ньому кривими іклами, вириваючи ребра, наче леміш плуга, який трощить коріння і витягує їх назовні. Немає Мужила. Тіло можна впізнати тільки за клаптями одягу. Моторошно й дивитися. Оглядали, ходили довкола, дізнаючись, як сталася біда, і скоро накинули плащ на людські останки.
На списи, рогатини, стріли вибирають прямий чистий ясен чи клен. Перший рік зберігають з необдертою корою колоди підвішені під дахом, але не в хаті, а в клуні. Від верхнього хатнього тепла свіже дерево починає тріскатися навіть у корі. Наступного року з колоди здирають кору — щоб не завівся черв'як, смолять і підвішують у хаті. Закоптившись у диму, деревина твердне. На третій рік колоду колять кілочком, а не розпускають пилою. Вибирають рівні бруски, без запливлих сучків, на яких може статись перелом, стругають стругом, чистять каменем. Таке держално, можна бути певним, надійне. Аби око не підвело, рука тверда, а роське дерево не зрадить.