У дібровах уперті дуби нізащо не хочуть розстатися цілком з літнім убранням. Тут вітрові відповідає залізне шелестіння коричневого листя. Внизу риються табуни кабанів, підхарчовуючись жолудем, ласуючи корінцями, соковитими і взимку.
А образ Сварога дивиться невідривно в степ. Незмінного Сварога взимку видно ясніше, поки в мороз не покриється його лик крижаною личиною.
У заводях Рось-ріки, в озерах і в болотиськах, що напів-висохли за літо, прибуває вода від дощів і талих снігів. Повсюди в мертвих жовто-сірих очеретах проламані кабанячі стежки, скрізь натоптано гострими ратицями. Білі очеретяні корінці солодкі не лише для звіра, а й для людини.
В слободі підлітки орудують мечами тупими, щоб з першої невправності не порубати товариша до каліцтва. Сховавши ліву руку під щит, вимахують ще важкими для них клинками. Ще і ще. Удар, відбив... Удар, відбив... Гупають щити, брязкає залізо. На тілі синяки, темні плями від побоїв. Нехай. Молоді менше боятимуться заліза.
Світлішає день — ідуть стріляти. В безпечну від набігів зимову пору легка жердяна драбина замінена нахиленими пластинами з тесовими сходинами.
Навпереміну бігають із заплічними мішками з піском.
Земля ковзька, сніг чи болото. Біжи! Чим тяжче, тим кращу науку матиме воїн.
Метають списи і поодинці, і рядами. Кожен повинен влучити в свою ціль. Кидають аркани, ловлять петлею один одного, розвивають силу ніг каменем. Літом молодий слобожанин, сівши верхи, дивується своєю новою, великою силою. Взимку верхи майже не їздять, бережуть коней. Слобідський табун великий — у ньому чотириста голів без лошат. Усе живе вихудає зимою на бідній паші. У табуні овес і ячмінь засипають тільки жеребним кобилам.
Вечорами, збираючись біля закопчених огниськ, слобожани їдять пожадливо і багато. Ситна вечеря розморює. На низьких полах, на м'яких ведмежих, козячих, овечих, лисячих, вовчих шкурах тепло і вольготно. Продуховину над огнищем затулено на ніч для тепла, пахне димом, смаженим і вареним м'ясом, мокрою шерстю від одягу, розвішаного, щоб сушився. Знадвору чується вітер, дощ шумить на пологому даху. Хтось із старших, з умілих до слова, починає оповідь. Переказує, що сам чув, додасть, якщо сам бачив. Уже темно, хоч око виколи, а слова ллються й ллються.
— Якщо звідси йти човном униз по Рось-ріці, то до гирла, де наша річка впадає в Дніпро, буде верстов за шістдесят. Навіть на завантаженому човні чи лодії можна за день пропливти. А назад, проти течії, пливти довше, і гребти треба* натужніше і тичками підштовхуватися.
Сама Рось не прямо тече. Недалеко від нас вона робить коліно верстов на двадцять довжиною і все на північ та на північ. А від кінця того коліна і до Дніпра рукою подати. Навпроти нашої річки на Дніпрі великий острів піщаний та високий, його в повінь вода ніколи не затоплює. Називають його Торжок-острів, на ньому й відбувається здавна весняний торг з купцями.
Хто ж того не знає! А слухати приємно. Слухають.
— У Рось-ріці вода прозора, чорнувата. В Дніпрі-ріці вода мутна, жовтувата. Прийнявши Рось-ріку, Дніпро-ріка тече нібито верстов триста між сходом і полуднем. Островів багато. І що нижче, то більше води в Дніпрі. Він зліва приймає в себе багато річок. Основні з них будуть Супій, Сула, Ворскла та Оріль. І все це річки великі, кожна більша за Рось-ріку. А з правого боку, з нашого, річок нема і нема на всі триста верстов. Тому що степ воду погано родить, у ньому гайки, та струмки, та струмочки... А на лівому березі ліси й ліси. Що далі до сходу й півночі, то вони густіші. Доріг там нема ніяких по суші, тільки по воді. І лівий берег Дніпра низький, берегом заплави заливні в болотах та озерах. Ні пішому, ні кінному немає там ніякої дороги. М'яким берегом — трясовина, твердим — хащі лісів...
От і ходять степові люди правим берегом до нас на Рось-ріку, іншої із степу до нашої землі немає дороги...
Цей Дніпро-ріка, який протікає на триста верстов між сходом і північчю, закінчується великим озером-розливом. Верстов на двадцять п'ять те озеро-ільмень розливається, щоб Дніпро зійшовся з повноводою Самарою-річкою.
Від Самарського Ільменю Дніпро повертає прямо на полудень. Верстов через сімдесят набігає на лісистий острів. І тут його стискають кам'яні береги. Із дна випирають-ся великі, як хата й більші, каміння, і впоперек стоять кам'яні стіни — перегати. Течія така, що ніякий плавець не здолає, ніякі гребці не витягнуть човна проти неї. Навесні каміння-пороги йдуть під воду, в звуженнях можна пройти. І піднятися, і спуститися можна. А влітку та восени витягують човни на берег і волочать волоком верстов десять. Отут степовики й нападають на проїжджих.
Після звуження Дніпро стає ще ширший, на ньому острів великий, порослий лісом, Хортиця, а вздовж лівого берега заводь верстов сорок, в заводі очерети, як ліс. То гирло Кінь-ріки розділяється незчисленними руслами, як у болоті. Місцина погана, нею не ходять уночі, а тільки вдень і тримаються правого берега. Звідси Дніпро тече на захід. І між заходом і полуднем верстов на шістдесят. Правий берег низький, острови великі, і Базавлук-ріка тут впадає через просторі болота. Далі ще верстов сто тридцять плисти до гирла Інгулець-ріки. Дніпро тут широкий, і п'ять, і шість верстов, і островів багато. А дна не те що тичкою, не дістанеш і каменем на довгому аркані. Між островами дорогу треба знати, течія її тобі не покаже. Тут Дніпро плине тихо. Далі—Дніпро-Кінець. Це розлив перед Морем, шириною верстов на п'ятнадцять, і там правобіч Буг-ріка входить. Від неї верстов через двадцять Кінець звужується верстов до семи. І вже Море видно. Що за Море? В Кінці вода солодка, пити можна. Ближче до Моря вода стає гіркішою. В Морі вода гірка. Пити не можна. Спраги не згасиш, а розуму позбудешся.
Там є кам'яне місто з кам'яними ж стінами. Ромейське місто, називається воно Карикінтія. Є там ще місто Ольвія. Ромеї живуть на березі моря, по-їхньому Море — Понт Євксінос. Багато ромеїв живе в міцних містах по Морю, є там Корсунь-місто, Пантікапея, Фанагорія. Мешкають вони лише по Морю та по гирлах річок, далеко в глиб землі не заходять. Хто в тих містах живе, той ромейському закону скоряється. А довкола міст живуть різних мов різні люди...