Індульф і Голуб йшли звідси назавжди. Віднині вони брати росичів і ніколи не побачать імперії. Так вони вирішили. І ще — вони бажали відпочинку.
Вони не знали тоді, що імперія їх не відпустить. Не допоможе час. І жаданий перепочинок не в їхній волі.
Обмануті, скалічені, все яскравіше вони будуть згадувати з пережитого все погане, а добре буде для них гаснути, поки не згасне зовсім.
Як усі люди, вони забудуть, що піддалися облуді через своє непорозуміння, що були вони непомірковані в ділах і нерішучі в розмислах. Адже не себе проклинає людина, потрапивши в пастку трясовини-багна, яка здаля привабила її сонячною ласкою квітучої галявини, такої пречудової, коли дивляться на неї з околиці суворого лісу, з-під нахмурених північних ялин.
Себе вони відмежують від осоруги, виправдають. Інакше не можна, не вижити інакше.
Але й очистившись, вони не знайдуть спокою. Неспокійні вони сіятимуть тривогу. Мстиві, вони збудять недобрі почуття і лиху цікавість до імперії, про яку вони не перестануть розповідати росичам. Не перестануть, бо багато що, можливо, основне, вони осягнуть потім, згадуючи пережите і знаходячи слова для оповіді.
Настане й те літо, коли їхні тіла розтануть в огні поховального багаття. Але їхні пойняті тугою душі залишаться серед росичів, живі в заповіті вічної ворожнечі до півдня Теплих морів, де для Індульфа й Голуба живе нечиста нелюдь, де під золотими куполами сидять змії-гас-пиди з отруйними іклами, хитро захованими під велемовно-солодкими обіцянками блаженства, де вони шукали неможливого, знайшли його і випустили з рук.
Розділ сімнадцятий НЕПОГОЖИЙ ГАСНЕ ДЕНЬ
Якось вранці римляни помітили на пилюці форуму сліди богів, які вночі покинули Вічне Місто.
Із стародавніх авторів
І
Осінь на півострові між Понтом та Егейським морем. Вкорочуючись з надмірною поквапливістю, відлітають теплі дні. Краща пора року для старих. Спеки вже немає, і скіфські степи ще не наслали на береги Теплих морів північно-східний вітер. Доцвітають пізні троянди.
Ранок. На листі з облямівкою жовтизни блищить роса. Нічна волога трохи побрижила жовтуватий пергамент-таб-лицю. Під заголовком "Літочислення" було чотири рядки:
"За відліком Святої Церкви від сотворіння світу минуло літ 6073.
Перси-міди налічують від Навуходоносора літ 1312.
За нашим літочисленням від Александра Македонського
літ 896.
А від народження Христа, бога Спасителя нашого, рік 565".
Євнух Каллігон подбав, щоб ця таблиця висіла в круглій альтанці-ротонді. Тут же, в тиші, в самотині, трудився і сам писець.
Від ротонди до великого будинку, володіння Велізарія, великого полководця великої імперії, було рукою подати: сотня кроків утрамбованою доріжкою. Нешироких воїнських кроків. І нелегких кроків дужого, не обтяженого ношею чоловіка. Того чоловіка, уявними днями шляху, якого письменник Прокопій з Кесарі і, розумно йдучи за народним звичаєм, позначав у своїх книгах відстань до далеких країн, щоб читач міг відчути розміри цього неспокійного світу. Тут кроки були дрібні, старечі, нерівні.
Сидячи в ротонді за мармуровим столиком, Каллігон писав сепією, яскравою, справжньою сепією, добре процідженою, без сажі і товченого вугілля, яких домішують купці. В продажу тепер стало важко знайти чисту сепію, тому чорну фарбу приготовляли на віллі. Пергамент був теж справжній, не сучасна підробка з проклеєного папірусу чи ситівника, а виправлений зі шкури мертвонароджених телят і ягнят, міцний, вибілений до молочного кольору.
Каллігон вставав перед світанком, як раб, але без окриків та принуки. Він квапився виконати урок, заданий собі ж: шість сторінок на день. Не так мало, якщо наслідувати найманих писців, у яких букви чіткі, як вибиті печаттю. Навіть багато для добровільного писця-домоправителя, який розпоряджається маєтками багача, веде рахунки, стежить за всім. Усі люди позбріхувалися. Усі попрокрадали-ся. Нікому не можна вірити. Якщо сьогодні пропустиш в обрахунку помилку, завтра її повторять уже зумисне, щоб пограбувати. Каллійон встиг закінчити першу сторінку денного уроку. Щойно він розпочав другу, як його покликав знайомий голос. Без нетерплячки, без невдоволення Каллігон посипав свіжий рядок товченим піском, струснув аркуш, згорнув його в трубку разом з оригіналом і сторінкою, написаною раніше. Не треба розкидати записи.
Велізарій, господар, кликав і кликав. Великий воїн став, мов дитина.
— йду, йду, спішу, пресвітлий! — відповідає Каллігон голосом баби.
Від древності на голому черепі євнуха виріс безбарвний пух, і Каллігонова голова нагадувала птицю, обскубану кухарем.
— Біжу, біжу! — тонкого євнухового голосу боялися незрівнянно більше, аніж грізних окриків Велізарія.
— Де ж ти, окаянний! — сердився Велізарій. Підтримуваний двома сильними слугами, він плуганився
до ротонди. Мечеві імперії виповнилося шістдесят років. Можливо, й більше, але не набагато. Жива руїна, огидна для всіх, не була бридкою Каллігону. Висохлий євнух, особливо маленький поруч з Велізарієм, був єдиною опорою колишньому полководцеві.
Погладивши костисту лапу Велізарія своєю худенькою ручкою в плямах від сепії, Каллігон спитав:
— Що з тобою, превеликий? Скажи, і я втішу тебе. Коліна у Велізарія підігнулися. Повисаючи на плечах
слуг, він витягував худу шию з набухлими жилами, сіру, збабчену, ніби тіло довго пробуло у воді, і нарікав:
— Усі проти мене одного, всі. Дивись, дивись... Він підкуплений. Він хотів зарізати мене. Він, він...— Велізарій заплакав від жалю до самого себе.
— Заспокойся, пресвітлий, заспокойся,— втішав Каллігон, витираючи хустинкою очі Велізарію.— Твоє дорогоцінне життя цвіте в тобі, ти живий і дужий. Покажи мені рану, я полікую її.
— Ось, ось! —Велізарій, кривлячись, натягував шкіру. На підборідді підсихала подряпина, яку може залишити бритва від здригання руки.
— Не бійся, володарю. Твоє здоров'я не під загрозою. Винний буде покараний.
— Покарай, покарай його,— з люттю бурмотів старий.— Можливо, він хотів учинити замах...
Винуватець чекав за кілька кроків за спиною у Велізарія. Каллігон наказав:
— Різки! Шмагати його нащадно.
Голяр сховався за деревами. Залунали крики, благання про помилування. Велізарій прислухався. Він погано бачив, та зберіг слух і впізнавав людей за голосами.