Переконавшись, що вершники напали на широкі смуги, залишені колесами, колишній центуріон зліз із верби.
Так приходить смерть. Серед білого дня чи вночі, непрохана, несподівана, але неминуча. "Якщо? — подумав Георгій.— Та не все одно..." Вчора він так галасливо вихвалявся, спокушаючи Долю. А Доля вже дихала йому в обличчя.
Солдати не обтяжуватимуть себе доставкою скамарів у місто, щоб там префект мав вдоволення посадовити розбійників на палі, щоб була наука для .інших підданих. Солдати переб'ють скамарів, змилостивившись, і скористаються здобиччю. Помирають усі, народжені жінкою. По-справжньому люди відрізняються одне від одного тільки вмінням помирати. Георгій живим не дасться нікому. А може, запропонувати ромеям здобич без бою?
— У вас є ситовник з печаттю. Ви не скамарі,— сказав Георгій Індульфу.— Чого вам пропадати разом з нами! Скажи ромейському начальникові, що ми взяли вас у полон. Він вас відпустить. І напевно, якщо ви дасте йому донатіум. Спробуй з ним домовитися: ми обміняємо нашу здобич на волю. Пам'ятаєш, я казав про щурів? Та за наші шкури йому доведеться добре заплатити.
— Не показуй йому всіх грошей, приготуй п ять стадій, цього вистачить! — крикнув услід Індульфові колишній центуріон.
Товаришів одразу помітили. От хтось, зібравши коло себе десяток кінних, ніби пригорщею кинув їх. Вершники знову розсипалися, готуючи луки.
Гунни чи герули... Рука, піднята Індульфом, зупинила не скачку, а стріли, що лежали на тятивах. Вершники обережно наближалися. Хтось змінив лук на аркан.
Обладунок фарбований горіхом. Чужі зупинилися за двадцять кроків.
— Хто ви, люди? — крикнув коричневий вершник.
І Голуб, радіючи не порятунку, а слов'янському слову, ві дпові в:
— Свої ж ми, свої! Вашої мови ми люди!
Довго оглядали країни Теплих морів Індульф з Голубом. Бачення чужого змінило душу, яка світить в очах людини. Ратибор не впізнав давніх друзів з Торжка-острова. А ті одразу побачили в солідному князі росичів давнього суперника в силі й завзятті. Довелося нагадати про себе.
Алфен захотів лишитися із скамарами. Голуб докоряв товаришеві:
— Ти ж сам вирішив іти з нами на північ. Ламаєш ти дружбу.
— Я хотів піти назавжди з імперії, і я любив вас обох,— пояснював Алфен.— Я зважувався податись далеко і бути глухонімим між людьми чужої мови. Скамарі живуть вільним законом. Георгій дає мені жінку, яку я забажав. Ви, котрі завжди були вільними, ніколи не зрозумієте, що означає для мене мати жінку, свою, назавжди і до серця... А ще — я зможу мститися власникам рабів.
І став Алфен уже чужим, уже відривався і падав у минуле Алфен разом зі стількома іншими, про яких, живі вони чи ні, серце уже говорить, а язик повторює: вони були... І опадала імперія, як пилюка з ніг.
І, як пилюка, засідала в горлі.
Курява душила. Курява засліплювала. Стоптана земля Фракії зробилася схожою на борошняний висів враженого зерна, гіркого, чорного, як отруйний вуглик зони.
Давно минув довгий день. Літо повернуло на осінь. Стояла посушлива пора. На Росі почалася косовиця хлібів, і туди летіли душі росичів. Стиглі поля Фракії догоряли під копитами слов'янських коней. Ішли знайомою дорогою, давньою дорогою до підйому на Планини. Посилали дні навздогін дням, кидаючи час, як стоптаний постіл.
Витоптана земля. Нема життя ніде, ніде. Повертаючись до себе раніше за росичів, уголичі підмели Фракію.
В закурених штурпаках об'їденого худобою бур'яну шкірилися голочолі кістяки коней, биків, людей.
Наче запізніла зграя саранчі росичі зі своїм неосяжним обозом доїдали останнє.
Омертвіло застигали фортеці, в яких ховалися імперські когорти, нині бідні духом, а тому й слабкі тілом.
Росичам, заклопотаним збереженням уже взятого, не потрібні були кам'яні клітки. Тепер росичі знали, як витягувати ромеїв з мурів. Каміння не собою сильне — людьми.
Зміцнівши, Малх сідав на смирного коня. Голуб розповідав про пережите з ільменськи уїдливим кепкуванням. Індульф — бажаючи проникнути в суть подій і не знаходячи її. Для чого було прожите життя?
— Всі, всі, всі... Всі, хто пішов на Теплі моря шукати неможливого, розтали снігом на сонці. Ми були як насіння, розкидане в дикому, темному лісі. Творіння, прекрасне в словах, прекрасне для ока, не таке насправді. Чи пам'ятаєш ти, Ратиборе, наші розмови на острові? Немає того неможливого, про яке я мріяв, нема, нема. Міраж був, туман над озером.
І мовчали, і думали, і завершив Індульф:
— Та все ж змінився наш світ. Дещо зроблено руками забраних у небуття моїх товаришів. І — моєю. Що зроблено? Я не знаю...
А Ратибор розповів про велику війну із (Степом:
— Відтоді князь Всеслав розбудував Рось. Став широким роський уділ. Нове життя наше дихає без колишнього страху перед степовими людьми. Самі ми вийшли в степ.
— Не пам'ятаю тепер, чого я бажав,— не міг відірватися від себе Індульф.— І пам'ятаю: я марив про неможливе. Була Візантія, Палатій. Там я мало не став катом. І там...— але він ні з ким не міг говорити про Аманту і повів мову про інше: — Пам'ятаю Італію, чорну країну смерті. Пам'ятаю себе в битвах без ліку. Знаю, але не пам'ятаю того Індульфа, що на одну мить став поруч з твоєю сильною юністю, Ратиборе. Думаю лише, що був я тоді чистий, білий, як риба. А тобі, Малх, скажу, що наче й не було того молодого, який відвіз тебе в човні з Хортиці-острова. Чи я був? Я живу. А навіщо?
Здохлий кінь лежав плоский, вузькогрудий, немічний, з потворно видутим животом. Дня не минуло, І залишилась від шпаркого красеня вовча пожива.
Ратибор говорив:
— Багато разів, як стріла в повітрі, повисав я зі смертю на одній волосині. Перемагав. І думав того лише про себе, про свій успіх, про свою силу. Ніби все жило і діялося для мене одного.
Посхилявши голови, росичі слухали, ніби не похідний їхній князь, а самі вони розповідали про себе.
— Тепер, у літах, я знаю,— вів далі Ратибор,— я не безсмертний. Не мені служили удачі мої, перемоги мої. їх я не візьму в поховальне багаття, їх не покриє могильний курган. Не переді мною, други-браття, відступалася смерть...
Над Дніпром, на Ратиборовому дворі, ростуть два сини і донька Анея, по бабці. І старший син уже дужий воїн.