— Ти пам'ятаєш, старий?—спитав Індульф Голуба. Ільменець відмахнувся. Що пам'ятати! Від усього залишилася остання ніч і остання битва на ранок.
Індульф не шкодував ні за чим. Якби явився йому ромейський бог, що може, як кажуть, сотворити будь-яке чудо, Індульф у своєму житті не змінив би жодної години. Що було — було. Була велика рівнина ріки По, імперія води, країна світлих озер з лілеями, білими, як жіночі груди. Довгі обмілини сірих пісків у низеньких лопухах, сріблясті верби, чиє листя нагадувало маслини.
Ромеї розповідали: тут ховаються внуки таємничого Протея, давнього бога прісних вод Італії. Тепер вони дияволи. Ромеї нерозумні.
Дятел довбав голе тіло сухого платана. В зеленій затіні горбатого моста ходили велетенські рибини, перемовляючись про жорстоке життя людей. Там Індульф зустрів дівчину, схожу на Амату. Потім знайшов її тіло.
Біля По, за межами змішання солодких і гірких вод, море — бузково-блакитне. Скелі — кольору фіалок. Здається, там хтось сказав Індульфу: "Немає більшої дурості, як улаштовувати власне щастя". Індульф не пам'ятав обличчя того чоловіка. Внизу, в рудій ущелині, кружляли два коршаки. Пам'ять зраджує. І міст, і дівчина, що нагадала Амату, і тіло її, невідомо ким позбавлене життя,— все було в горах, а не на березі По.
Індульф володів ромейською мовою, як природжений еллін, італійською — як римлянин. Він мало не забув рідну мову.
Ніби кабани в зграї собак, на майдані Августа кілька чоловік чекали Велізарія з непорушністю статуй давніх богів і мертвих імператорів. Римляни не зважувалися накласти руку на вождя втеклого гарнізону готів. Старий Аавдерій, якому новий рекс Італії, Віттігіс, доручив захищати Рим, вирішив здатися ромеям. З сорому за своїх, як зрозумів Індульф.
З цього дня почалося руйнування Рима і загибель римлян. Солдати рубали дерева де завгодно. Велізарій наказав лагодити міські мури. Для цього ламали будівлі. Римляни дивувалися: хто захищається, той не переможе.
Велізарій наказав звозити в Рим хліб і пригнати, з-за мурів усі череди. В місті, яке здавалося Індульфу цілим, половина була вже зайнята пустирями, де косили сіно, сіяли хліб, розводили овочі. Для худоби знайшлося багато місця. Мабуть, падіння Рима почалося з розправи над папою Сільверієм, який багато зробив, щоб заслати килимами дорогу ромеїв у Рим.
Ганьбу папи Індульф бачив на власні очі. Що йому до намісника апостола Петра! Індульф звик у себе шанувати старих. Цього притягли з оголеною головою, в розірваній рясі, зі скривавленим ротом. Його щока роздулася від удару кулаком. Велізарієві іпасписти не терпіли заперечень. Папа заперечив, що солдати не посміють доторкнутися до глави Церкви. Сільверія не любила Феодора, яка не відмовилася від задуму об'єднати кафоликів і монофізитів.
Антоніна ніжилася в ліжку, Велізарій сидів у неї в ногах. Дружина полководця здійснювала волю базилиси: зарозумілий первосвященик кафолицької Церкви відчує вагу руки Влади.
— Старий осел,— сказала папі повірниця Феодори,— віднині на власному хребті ти пізнаєш вічну істину: хто не гнеться, того ламають!
Прокопій казав:
— На чиєму боці Доля, того невдалі навіть дії обертаються перемогами.
Удачі, невдачі... Індульфові вдавалося все. Велізарій віддав під його команду слов'ян з колишнього загону Рикіли Павла. Ромейська кіннота гасала середньою та південною Італією. Готи втікали перед іменем Юстиніана — як доносив Велізарій Божественному.
Зібравши сили, рекс Віттігіс перейшов з десятками тисяч готів ріку Рубікон, яка впадає в Адріатику поблизу гирла Белларії. Це був старий кордон власне римських земель. Облога Рима готами тривала півтора року. Сімдесят битв під мурами. їх рахував Прокопій. Індульфові було байдуже до числа поєдинків і битв.
Важкі, неповороткі готи. Вони не вміли битися стрілами. Вони нападали щільними рядами латної кінноти. Загони герулів, гуннів, слов'ян розстрілювали готів раніше, ніж їм удавалося взятись за мечі. А коли готи, не щадячи себе, навалювалися надто завзято, кінні стрільці відступали за мури міста.
Знати б Індульфові тоді те, що він знає тепер...
Готи стікали кров'ю, знесилювались. Почалися переговори, марні для них і небезпечні згаюванням часу. Готи голодували: надто важко підвозити сушею продовольство для великого війська. Віттігіс пішов на північ. У могилах залишилося тридцять тисяч убитих у бою. Померлих від хвороб не рахували.
Голод і хвороби убили в обложеному місті сто тисяч римлян. Зрадивши готам, римляни думали, що ромеї прийшли визволити Італію від варварів. А Юстиніан хотів відновити Римську імперію. Це — інше...
Римлян спіткала доля зрадників, а готська кістка зламалася під Римом. Походи, сутички, бої в усій Італії. Військо жило — де й жити солдатові, як не на війні.
Ромеї ходили по Італії не так, як у першому поході з Регіума в Неаполь і від Неаполя в Рим. Тоді армія добре постачалася, а Велізарій і начальники не переставали повторювати: "Ми на імперській землі".
Потім брали не перебираючи. Всі стали чужими. Солдатові потрібна їжа, корм коневі і здобич, здобич. Індульф не пам'ятав, коли ж уперше він побачив, як помирали з голоду. Згодом їх ставало менше, менше: Італія стлівала як свічка, чадячи смородом тліну.
Серце солдата — кам'яне серце.
Віттігіс засів у Равенні, обложеній Велізарієм. Франки запропонували Вітті гісу допомогу за половину Італії. У гота вистачило благородства відмовитися. Велізарій підкупив перекинчиків. Повернувшись в обложену Равенну, вони підпалили хлібні склади. Околиці Равенни були витоптані, як тік. Рекс Італії здався; заважкою йому виявилася корона, а готам зрадила мужність. У справедливому гніві готські жінки, вказуючи на худих солдатів ромейсько-го легіону, який вступив до зганьбленої Равенни, кричали своїм чоловікам:
— Кому, кому ви здалися?
Потай готи запропонували Велізарію корону Італії. Вірнопідданий полководець поманив їх надією, досяг перемир'я, зайняв Равенну, набрав полонених — і відмовився від корони. Він не зрадить Божественному Юстиніану.
Гадали: війна скінчилася. Гадали: Італія — частина імперії. Ніби в зв'язку з персидською загрозою Юстиніан викликав переможця у Візантію — Доля скарала полководця за обдурених готів.