Третій день комес Асбад, який командував імперськими вершниками, не переставав переслідувати скіфів-слов'ян, варварів, що прибилися здалеку. Третій день пішов, як росичі втікали від ромеїв.
Молодим воїном, вперше спробувавши начальствувати над кількома іншими, Ратибор змагався з хозарами, викручуючись на просторах степової дороги. Того ж літа стояв він проти степовиків, будучи князевим підручним. Іншими літами доводилося Ратибору битися і самому, начальствуючи військом у коротких походах. Все те було в себе, близько і служило на захист землі.
Тепер Ратибор вперше водив військо далеко від Росі. Сюди і ворон дніпровський кісток не заносив. Усе — чуже. Нема простору для очей, куди не глянеш — скрізь гори, як стіни. Ромеї захищали своє, а росичі, наче хозари, прийшли за здобиччю.
Ромеї обороняються погано, вони невмілі,/безпечні, не можуть стояти табором, забезпечивши себе від нападу. Піші ромеї слабкі, хоч здавна славилися силою піхоти.
Які ж вони в кінній справі? Два дні вони ганялися за росичами важким, невтомним галопом. Кінні полки змагаються не як окремі вершники швидкістю перегонів, а розумним розрахунком пересування. Ромейські воєводи вели вишикувані ряди вершників на важких конях не кваплячись, щоб зберегти свіжість кінського запалу до часу поєдинку.
По Фракійській низовині, на північ від ріки Гебра, земля здається рівною людині, яка звикла до гір. Пагорби гладенькі, заокруглені. Стерті могили, якими засипані кістяні пальці гір, простягнуті планинами до Гебра.
Пряно, міцно пахне військо кінським потом, повстю, сирицею, дубленою шкурою, парячим тілом вершника. На очах одні в одних ходять росичі й ромеї, кіннотою пропахла Фракійська рівнина, і немає на ній нічого, крім кінноти.
Розмежовані п'ятьма-шістьома роськими верствами, обидва війська зупинялися на перепочинок, бережучи коней, і бачили вогні багать і разом на ранок піднімалися в сідло.
Ромеї вдома. Знаючи рівнину, вони вміли прикрити свою стоянку річкою, болотом.
Так господарі й ходитимуть настирливо, мудро, поки не підженуть чужаків до зручного для себе місця. Тоді, скориставшись силою більшості, стиснуть — і роським нікуди буде діватися.
Але ж стара дорога, одна лише відома росинам, була нібито ще вільна. Ще можна відступити знайомим шляхом.
На третій день ранок відкрив широкі поля, зручні для перегонів. Якби не було далеких гір, які заступали землю на півночі, півдні та заході, залишаючи вільним тільки схід, росичі сказали б — тут степ. Річка у твердих берегах несла чисту воду. За нею, напоївши коней, опівдні зупинилися росичі. Верстви за чотири ромеї згуртовувалися темним стадом.
Чого чекають вони? Е! Дивися, князю, дивіться, сотники, дивіться, воїни!
Неначе птах, що ліниво випростовує одне крило, ромеї виштовхували частину своїх, гостро витягуючись праворуч. І вже не по-пташиному крило відірвалося і попливло багатьма сотнями кінських ніг. А ліворуч, точно повторюючи рух правого крила, теж пішла кіннота після перешикування, яке залишилося невидимим через відстань. Ромеї розбилися на три загони. І тепер можна було точніше, ніж раніше, порахувати ромейських вершників. Аогофет Олександр не набрехав, не сказав неправду і патрикій Кирило. Понад п'ять тисяч вершників, уся сила ромейської кінноти з фортеці Тзуруле ганялася за росичами з однією метою: щоб варвари не втекли безкарно.
Ядро ромеїв наближалося ледь помітно. А крила переміщалися швидко і навскоси, щоб, наче двома руками, обхопити росичів.
З темних ромейські ряди стали світлими. На сонці заблискотіли начищені до сяяння залізо й мідь. Ромеї поскидали з шоломів і лат чохли з просмоленого полотна і зняли з наконечників списів шкіряні піхви.
Бог, який стояв над всесвітом, створив усе своєю волею, самочинно сподіявши долю всього живущого. Виконуй волю творця, який наперед усе вирішив без тебе,— так вірували ромеї.
Своєю волею жив росич, а на небі знаходив тверду опору для нового життя після неминучої смерті.
Пора, пора! Грати так грати нам у широкій рівнині імперії Теплих морів, скакати проти вітру, мірятися силою, умінням з ромеєм у міцних латах, який сидить на важкому коні.
Однаково швидко відлетять і заповнені, і порожні роки. Не помітиш, як обважніла старість розчинить силу, скам'яніють суглоби. Забудуться обличчя, розсипляться імена, згасне пристрасть, але те, бойове, не згладиться. І хто пережив — ніколи не забуде сильної дужості вершника, Який летить до бойового поєдинку.
Покинувши пристяжних коней, росичі пустилися назустріч лівому полкові ромеїв, який ішов для оточення повним махом розпластаних у скаку коней.
Спостерігаючи за рухом противника, комес Асбад, який залишався в центрі основних сил, радіючи недалекому успіхові, послав двох своїх іпаспистів на швидких аравійських жеребцях до першого полку з наказом, щоб той ще більше відхилився, зайшов би в глибокий тил скіфів ловити тих, хто рятуватиметься на захід.
А лівий полк так спішив, що вже розладнував ряди. Це не біда в кінному вдарі, а неминучість. Переймаючись поривом нестримних коней і гарячих вершників, розпалюються і врівноважені, і, змагаючись, втягуються в скачку всім духом і тілом.
Отому-то начальники з найдавніших часів і/до найнедав-ніших підбирали собі найдужчих і найсміливіших коней.
Щодуху і люто скакав назустріч скіфам комес лівого полку ромеїв Геронтій, в минулому, як і Асбад, іпаспист самого Юстиніана Божественного. В позолоченому залізі, з обличчям під забралом, він летів далеко попереду своїх, але почував даром вождя, як тягне він своїм поривом усіх за собою, ніби до кожного вершника з півтори тисячі протягнута нить від плеча полководця. Нить скорочується, скорочується — свої поспішають, намагаються наздогнати, жоден не залише вождя на самоті, всі вірні! Геронтій, відчуваючи, як здригається земля від насильства маси кінних, підняв руку з довгим мечем:
— Ніка! Ніка! Бий, перемагай!
Десять, дев'ять, вісім, .сім, шість, п'ять, чотири! Стадії відлітали краплинами зливи. Геронтій оглянувся. Півтори тисячі вершників найкращої кінноти імперії мчали за ним рішуче, навально. В ньому, у вождеві, вся їхня могуть!