Малх зручно всівся на лаві з щитів. Перед ним стояли полонені начальники. Ратибор, розминаючи ноги, прийшов пішки. Гнідий жеребець, розтривожений запахом і присутністю чужих, ішов за князем, зло притиснувши вуха, готовий зубами і копитами відповісти на дотик незнайомої руки.
— Що робити з полоненими? — спитав князь Малха.
— Продати.
— Кому?
— їхнім же начальникам. /
Малх встиг пообіцяти логофету звичну долю несплатни-ка податків: мордування розпеченим залізом, різки.
— А тоді, пресвітлий, тебе посадять на товстий кіл.
Із сльозами, закликаючи бога на допомогу, Олександр обіцяв заплатити викуп тисячу золотих статерів, трохи більше двадцяти літрів-фунтів. Забувши мірки імперського життя, Малх брав дешеву плату.
Патрикію Кирилові Малх сказав:
— Ти віддаси за кожного солдата по два статери. Але сто статерів за кожного начальника. За себе — двісті. І за місто — дві тисячі. А то ми спалимо твій Юстиніанополь.
— Та чи підеш ти з імперії, отримавши гроші? —спитав Кирило. В старого полководця було щось таке, що викликало в Малха симпатію. Патрикій подобався і Ратибору, який, не розуміючи слів, стежив за виразом обличчя чоловіка в червоному одязі. Справа ладналася, вихід знайшовся. Різня беззбройних викликала відразу в Ратибора. А випустити полонених просто так здавалося безглуздим.
Чоловік у білому щось швидко сказав Кирилові.
— Про що він? — спитав Ратибор Малха.
— Цей гостроголовий — головний власник золота. Він сердиться на головного воєначальника, що той з нами не торгується.
— Купець,— сказав Ратибор. Малх звернувся до Кирила:
— Переможений не вимагає в переможця. І ти не задаєш питань твоєму базилевсу. Плати.
— Я заплачу,— так само спокійно погодився Кирило. Досягнуто було згоди, і спини переможених начальників
випросталися. Осмілівши, логофет Олександр підійшов до Малха.
— Я стану жебраком після викупу,— шепнув ромей.— Скинь мені половину. І я повідомлю тобі дещо цінніше, ніж усе золото, яке ти хочеш узяти.
— Я зараз дізнаюся задарма,— погрозив Малх, поклавши руку на ніж. Та логофет устиг обмізкувати можливі наслідки своєї пропозиції.
— Я не буду сперечатися з тобою, я не святий мученик. Подумай. Мордуючи грішне тіло моє, ти прогаєш час, і ти не знатимеш справжньої ціни слів, вирваних залізом. Замучивши мене, ти ще й позбудешся золота.
— Ти правий,— погодився Малх.
— Ти обіцяєш? — наполягав Олександр, сміліючи від жадібності і надії.
— Якщо твої слова варті того.
— Зваж сам,— тихо сповідався сановник.— У Тзуруле стоїть шість тисяч кінних. Вони вважаються кращими наїзниками імперії. Вони вже шукають у полі, щоб вас роздушити. Вас же мало.
— Так, твоя новина варта грошей! — Малх підвівся і звернувся до полонених начальників: — Пресвітлий Олександр каже: шість тисяч кінних вийшли з Тзуруле, щоб напасти на нас. Чи правда це?
Логофет закрутив головою, захищаючись жестами від звинувачення в зраді: ні, ні, це не він, не він!.. Ромеї мовчали. Малх погрозами витягнув перше признання одного з центуріонів. Решта підтверджували.
— А ти, патрикію? — спитав Малх останнім Кирила.
— Це правда. І я не бачу тут таємниці. Шість тисяч кінних — не змія в очеретах, ти скоро дізнався б і сам про них,— мовив патрикій, рятуючи честь свою і решти.— На жаль, я звелів Асбаду відрізати вам дорогу відступу. Якби я викликав кінноту до себе — і ти зараз був би схожий на зелений жолудь, що міцно висить на дубі,— з сумом вів далі Кирило.— Такий промисел бога, який скарав нас за гріхи наші. Не ви, люди, перемогли нас, а бог всезнаючий і всемогутній, який від роду визначив Долю кожного, навіть худобини бездушної,— втішався Кирило, ніби пропонуючи своїм підлеглим, сховавши голову під крило, затулитися словами від нещастя.
Хатина... Нехай із жердочок, нехай із стінками з соломи, та все ж під дахом. На Малха дихнуло знайомим запахом. Адже й він колись ставив собі такі халупини, склеюючи билинки мертвої трави липкою павутинкою розмірковувань філософів і засипаючи щілини піском, почерпнутим з християнських учень. Колись і Малх гордо дивився на інших, які теж намагалися доводити, що все є ніщо, а ніщо — все.
Тлінна отрута хитрих слів. Але так легше, простіше жити в нещасті — це й згадалося Малху.
Не даючи ромеям загордитися і опам'ятатися, Малх вів далі допит. У самій Візантії залишаються тільки палаті йські війська. І сторожа міського префекта. Не одинадцятий легіон, як колись, а загони, навербовані між варва-рами-федератами. Слова полонених підтверджували відоме від купців і сказане Владаном.
Арсенал в Юстиніанополі порожній. Запаси обладунку та зброї були використані при спорядженні розбитих сьогодні легіонів.
Завершивши, Малх посміявся над логофетом Олександром :
— Патрикій Кирило збив твою ціну. Я винагороджу тебе тридцятьма срібними міліарезіями.
Сто шістдесят фунтів золотої монети з ликом базилевса Юстиніана потрапили в роський полон. Чотири пуди, в'юк одного коня, а багатство, і велика сила, схована в шкіряних мішках. Досі рідко і по одному жовті статери потрапляли на Рось, щоб одразу повернутися до ромейських купців.
Під наглядом вершників полонені ромеї збирали урожай з поля свого розгрому. В купи, як в стоги, скидались каски, панцирі, поручі, поножі, пояси, ножі, кинджали, мечі, дротики, списи. Серце раділо багатством більшим, ніж узяли на хозарському побоїщі.
Дещо не підійшло. Луки, коли їх розтягували на всю силу, ламалися в роських руках. Не сподобалися й щити, довгі, наче мілкі ночви. Щоб нічого не залишити переможеним, щити й луки спалили.
Дізнавшись, що їм не загрожує ні смерть, ні рабство, легіонери підбадьорилися і осміліли так само легко, як упали у відчай. Серед солдатів були такі, що знали слов'янську мову, виявилися і ромейські слов'яни. Росичі з живого голосу дізнавалися про життя імперського війська.
Солдати служили не заради захисту землі, а за гроші й харч. Зброя була чужа, дана їм для служби, ось чому солдати не горювали, з нею розстаючись. Солдатам — все одно. На запитання про рід, про сім'ю вони сміялися, роблячи дивні жести.
Дехто пропонував переможцям свою службу, перепитую-чи про плату. Зрозумівши, росичі сторонилися від такого, погрозивши канчуком.