У походах Прокопій звик жити разом з домоправителем і довіреним Антоні ни. Євнух дбав про ритора не менше, ніж про свою повелительку. Це означало немало. Прокопій завжди мав місце для роботи. Не було випадку, щоб загубився його багаж з рукописів і книжок.
У відповідь на запитання Каллігон смикнув одним плечем: а що йому до людської плісняви! Він же щасливий, він, євнух, піде в смерть без сліду. Він дивився на руку історика, яка перетворювала бридку дійсність на її сприй-нятне відображення.
"Велізарій віддав неаполітанцям жінок і дітей і помирив військо з новими підданими Юстиніана".
Добре, розумно сказано! До речі, табірні торгаші зараз бродять по темному місту і продають голим мешканцям за золоті соліди та срібні міліарезії одяг, збутий солдатами за мідні оболи.
Так, і це не забудеться... Прокопій писав:
"Так довелося неаполітанцям протягом одного дня стати рабами і повернути собі свободу. І оскільки їхні вороги не знали потаємних сховів, вони, повернувшись у свої будинки, заново заволоділи найціннішим зі свого майна, золотом, сріблом та іншим найкоштовнішим, що вони, як і всі обложені, давно закопали в землю".
Гострий ніготь Каллігона підкреслив написане раніше слово "жінки". Схиливши голову набік на знак розуміння і згоди, історик поставив над словом значок, а на березі дописав: "що не зазнали ніякого насильства".
Подивившись один на одного, друзі, не мовивши й слова, в душі посміялися з гумору вставки. Між ними таке називалося — кадити дурням просто в очі.
Обличчя євнуха стало суворим.
— Не забудь написати про долю благородних риторів! — мовив він.
Розшматувавши Асклепіодота, неаполітанці кинулися до будинку Пастора. Але старий ритор, дізнавшись про падіння міста, одразу вмер з горя. Заволодівши бездиханним тілом, нові піддані великої імперії посадили його на палю.
"Отак і буває,— думав Каллігон, знаючи, що його думки збігаються з думками друга.— Чи варто піддаватися жалю до нещасних? Тільки зміниться їхня доля, і вони стають чи й не гіршими за своїх учорашніх гнобителів!" Стежачи за рукою Прокопія, Каллігон втішався тим, що імена і діла двох благородних неаполітанців зберігаються в історії.
Перепочиваючи, Прокопій відкинувся назад, і друзі почали бесіду майже без слів.
— Таціт,— мовив Каллігон ім'я історика, нещадного викривача імператорів, і стис тонкі, як у кота, губи. В його очах Прокопій прочитав запитання: "Коли ж ти візьмешся розповісти правду про Владу?"
З посмішкою, що ледь торкнулася куточків рота й очей, Прокопій твердо постукав пальцями по дошці столика. Це означало:
"Колись, колись. Але я це зроблю, зроблю, зроблю..."
Друзі раділи взаємному розумінню, вони любили німі розмови, сповнені багатозначних думок.
Нема влади, яка походила б не від бога, сказав Христос. Є щось сатанинське навіть у прихованому невдоволенні встановленою владою.
Вільнонароджений ромей Прокопій і вільновідпущеник Каллігон, чоловік незнаний, який, будучи над'то малим, не запам'ятав роду-племені, мали однаково гостре вдоволення від забороненого плоду. Та вкушали обачно. Раб зважується зачерпнути з повного чана лише стільки вина, скільки не буде помітно на рівні спокусливої рідини, і не напивається до безтями.
За часів імперії людина без особливих зусиль навчалася прирікати себе на мовчання. В тому світі блукали своєрідні в'язні, горді своїм одиночним ув'язненням. Ні друзям, ні братам, ні дружинам вони не довіряли. Не стільки навіть із страху за самих себе. Вони вважали, що благородно перти небезпечний гніт вільнодумства тільки на власних плечах.
Прокопій розмовляв з довим іпаспистом. Цей слов'янин вільно говорив по-еллінськи. Прокопій любив розпитувати варварів. Не довіряючи людям, оберігаючи честь ученого, історик хотів вносити в свої книги тільки те, що перепере-вірялося багатьма свідками. Тепер він з радістю ще раз пересвідчився, що правильний був зроблений ним запис про слов'ян, що живуть вони в демократії. Він вірно зрозумів, що багато назв слов'янських племен не заважають їхній кровній єдності, що анти і слов'яни суть люди однієї крові, одних звичаїв.
Індульф пішов, ніби чітко відповівши на всі запитання. Та щось залишилося в самому повітрі, якась прозора тінь серед тонких-тонких нитей масної кіптяви. Мабуть, таке відчуття людини людиною можна порівняти з тим, як тварини з тонким нюхом запам'ятовують хвилюючий своєю невідомістю новий запах.
— Щось...— почав Прокопій і не закінчив. Щось чи дещо особливе жило в цьому слов'янині" Визначення не знаходилося.
Прокопій і Каллігон вийшли в залу, спустилися на агору повз мовчазних вартових. Прогулянка перед сном.
— Він казав, там, у них, і зорі інші,— нагадав Каллігон.
— І життя суворе,— додав Прокопій,— там узимку холодно, як на високих горах. Сніг. Лід тримається кілька місяців. їхнє життя видається мені важким і бідним. А люди там — могутні...
— Так, там жінки народжують сильних чоловіків,— погодився Каллігон.— І вродливих,—євнух посміхнувся. Йому згадалося — прекрасний кентавр.
— Дуже далеко,— вів далі Прокопій.— Мені не вдалося знайти міру навіть у днях шляху, тим паче — в милях
— Тому в них усе інакше.
— Так. Усі про те сповіщають. Га! Адже вони теж люди, такі самі,— з несподіваним, суперечливим для самого себе скептицизмом заперечив Прокопій.— Вони...— але його витончений розум залишався безплідним.
Слів знову не знайшлося, а Натхнення не приходило.
Заважав страх. Давній, всеохоплюючий римський страх. Через страх сприймалося життя. Тому саме Платон, який так боявся змін і руху, став дорогим для кращих розумів імперії. Непорушність і спокій здавалися єдиним, істинним благом для тих, хто боявся минулого і майбутнього, багатих і бідних, рабів і вільних у себе в домі, варварів — на всіх межах і Долі — при кожному русі.
Якась тінь з'явилася на майдані. Здушені ридання наблизилися, змовкли. Тінь віддалялася. Знову почулося схлипування. Жертви Долі.
— Не вперше я чую, більше того, я знаю,— сказав Прокопій,— слов'яни не визнають влади Долі.
— Отже, вони можуть без неї обходитися,— погодився Каллігон.— У них дуже холодно. Можливо, Фатум любить тільки тепло наших морів? Любить тільки нас? —-І Каллігон знову, але інакше посміхнувся. Він не чекав відповіді.