Пограбування завершилося. В спустошених володіннях, по уламках не потрібних солдатам мимохідь поламаних меблів, по череп'ї перебитого посуду і начиння, по шматках мармуру в залах, атріумах і портиках нікому не потрібних будинків, осквернених і запоганених,— у цих трупах убитих помешкань ще топталися, ще рилися відсталі чи особливо жадібні одинаки.
Повсюдно вже зав'язувався торг на ходу, як завгодно. Солдати обмінювалися здобиччю. Ветеран намагався піддурити новенького, спокушаючи його гарною на вигляд мідною, але позолоченою чашею, кубком, статуеткою, пропонуючи гарні, але надто вузькі чоботи.
Хтось, натягнувши поверх обладунку зо дві дюжини хітонів, перекинувши через плече жіночі сукні, тоги з широкою габою, яка засвідчувала сенаторське звання колишнього їхнього власника, сунувся живою купою товарів. Над лицем, залитим потом, стирчав шолом, і охриплий голос пропонував усім бажаючим придбати незвичайне вбрання за дешеву ціну.
Табірні торгаші встигли побувати в місті, щоб накинути оком на всі можливості, що відкривалися для них. Сміливі ділки — невід'ємна частина ромейського війська — квапилися вкупі приготуватись до майбутніх баришів. Члени своєрідної асоціації використовували вільний час для змовин. Узята здобич велика. Торгаші клялися один одному святою трійцею і спасінням душі дотримуватися домовленої ціни — п'ять оболів за новий хітон, дванадцять — за дві нові тоги... Солдати задихаються від здобичі, і торг піде лише на мідні гроші.
Стоячи під портиком сенату, Велізарій промовляв до начальників і солдатів:
— Христос Монократор дав нам перемогу! Яку велику славу в віках вдарував нам господь. Донині у світі всі аж до самих його країв вважали недоступним італійський Неаполь. Така справа здійснилася прихильністю бога до справ Єдиного базилевса Юстиніана. І ніяким іншим чином чи дією, які можна осягнути розумом!
Уже вільний Каллігон визирав із дверей сенату з деякою нетерплячкою. Більше половини здобичі вже відвезено в порт і повантажено на кораблі. Залишалося ще вантажу на дві триреми. Доводиться чекати, підводи не можуть пробитися через натовп.
У Велізарія дужий голос, звучний голос полководця в горлі чоловіка. Каллігон дивився на так добре знайому потилицю в кучерях. Маківка почала просвічуватися. Го-ляр казав, що втирання погано допомагають. Мазь із товчених ослячих копит, ведмеже сало і розтирання щітками затримують розростання лисини, та, нічого не вдієш, волосся випадає, випадає. "Випадає",— посміхнувся Каллігон. Сам він одноліток Велізарія, але вже давно <лисий. Менше клопоту. Недарма давні римляни, як і єгиптяни, голили голови. А плечі у Велізарія — як у молодого. Надійні опертя для сильних рук. З мечем Велізарій зіб'є будь-кого, він жадібний до заліза.
І — він дечому навчився! Знає, що кожне його слово перекажуть базилевсу. Все — від бога, нічого — про себе. Перемогли разом Христос із Юстиніаном. Розумно. Немарно Антоніна вчить його розуму за допомогою Прокопія.
— Це — бог! — виявив! — нам! — честь! — вигукував Велізарій.— То будьмо ж милостивими, як християни, до переможених. Переможець не несе ненависті до ворога за межі завершеної війни. Вбиваючи неаполітанців і повертаючи їх у рабство, ви завдаєте шкоди собі, тому що віднині ці люди повернулися в. материнське лоно імперії і суть піддані нашого Найвеличнішого Юстиніана!
Краєм ока Каллігон помітив Антоні ну. Красиво підняті коси утворювали щось наче шолом, мінилися бронзою від золотого порошку, яким були напудрені. Рівне обличчя було мармурово-біле, але з ніжним відтінком рожевого, ніби статуя ожила.
Слухає, як чоловік читає урок. "А де прекрасний кентавр?"— подумав Каллігон. Він чув слова Антоніни. Ще більше скосивши очі, євнух помітив і молодого слов'янина. Отже, вона не відпустила його, як бувало з деким іншим. Буде продовження. З філософським спокоєм Каллігон подумав, що в майбутньому доведеться знову вихитровува-ти. В таборі було важче заладнувати Антонінині справи, ніж у містах.
— ...а тому більше не чиніть зла підданим,— долинули до Каллітонового слуху слова Велізарія.— За вашу хоробрість нехай буде вам нагородою все їхнє майно, а їх самих відпустіть, не встановлюючи різниці між чоловіками, жінками, дітьми...
Поруч Велізарія стояв ритор Прокопій. Його худорлява постать була такою ж звичною для Каллігона, як і вигляд Велізарія. До цього вірного супутника полководця в Каллігона було ніжне почуття, аж ніби любов. Рідкісна властивість— Прокопій мислив, щоб мислити, щоб пізнавати не лише інтриги, не тільки справи, які хиляться до особистого добробуту, а сягають вище життя однієї людини. Каллігон возив із собою десятків півтора книжок, найулюбленіший свій скарб, а з Прокопієм було і більше сотні. Тільки з Прокопієм Каллігон мав радість від обговорення строфи Евріпіда, натяку Софокла чи міркування Плутарха. Каллігон відчував, що зі всього війська тільки вони вдвох могли згадати, дивлячись на мури Неаполя, що майже п'ять століть тому тут народився, тут жив Веллей Патеркул, автор короткої "Історії Риму". Кому тепер потрібен Патеркул, крім двох справжніх людей? Каллігонів друг народився в Кесареї, Каллігон вірив, що колись це азіатське місто буде прославлене як колиска Прокопія. Так. Серед двох істориків та дюжини книжників...
Але що Велізарій? Він набрав юрми полонених. Зараз він їх випустить, щоб подати приклад.
Звичайно, ось цей могутній, як бик, чоловік з товстим карком, червоний від натуги, смердячи потом, наказує гулким голосом:
— Звільніть усіх підданих імперії!
Тут ритор Прокопій граціозно змахнув сухими долонями — подав знак, і агора сповнилася тріском оплесків.
Декуріону Стефану усміхнулася Доля. Його багатий будинок був геть-чисто розграбований іпаспистами, але сам він з сім єю та рабами попав у полон до Велізарія, не зазнавши особливих фізичних наруг. Загнаний у двір сенату в таку тисняву, що ті, хто втрачав свідомість, залишалися стояти, ніби плаваючи, Стефан дочекався звільнення. Він не втрачав надії. Згадки про тривалі бесіди з Велізарі-єм втішали Стефана, вбитого в натовп, як клин у пень.
Отримавши свободу пересування, Стефан пробився до полководця, і той одразу впізнав декуріона. Люди потрібні, Стефан підходив для Візантії і Велізарій не вагаючись поклав на знатного неаполітанця звання субправителя міста на допомогу полководцеві Геродіану, який залишався в Неаполі і префектом, і начальником гарнізону.