7
Нарешті прогоріли східні ворота. Вершники массагети, підхопивши на крупи коней піших одноплемінців, прорвалися через дотліваюче багаття.
Кіннота мчала до храму святого Іоанна, дзвіниця якого ще славила армію Юстиніана. Не злізаючи із сідел, массагети ввірвалися в храм. Майже дві тисячі неаполітанців шукали тут захисту. Вони розраховували, що кафолійська армія дотримується права притулку. Массагети зробили їх своїми полонениками. Солдати пограбували храм, захопили церковне начиння, обдерли ризи з ікон, зняли все, до чого могли дотягтися. Набивши сакви і сітки для сіна, массагети понабивали довгі мішки одягом бранців, яких роздягли наголо.
Щоб закріпити за собою живу здобич, надто численну, і запобігти втечі, переможці взялися спритно й швидко надрізати кожному ліве вухо, позначаючи, як вівцю чи корову. Зіпсуте вухо могло знизити Ціну рабині, тому для молодих жінок робили виняток, стинаючи пасмо волосся на лобі. Такий же наліт массагети встигли вчинити на храм Богородиці.
Знайомою дорогою, через східні ворота, массагети погнали в табір двоногий табун. Ніхто не встиг перелічити здобич за головами, але процесія розтяглася на п'ять стадій.
В жадобі до невільників виявлявся інстинкт кочовика, якого більше за блискучі предмети спокушають табуни й череди і особливо двоногі речі, що здатні працювати і розважати. Вершина благоденства, щастя, слави.
У захопленому Неаполі знайшлося єдине місце, де опір не був зламаний раптовим вторгненням: біля південно-західних воріт, через які місто з'єднувалося з портом.
Загін гуннів і моряків, який покинув флот, щоб грабувати місто, збирався спалити дерев'яні брамини, як вчинили із східними ворітьми массагети і слов'яни. Це відомий спосіб, коли фортечні ворота не захищаються. Несподівано згори посипалися кам'яні ядра. З бійниць вежі бризнуло пекуче вапно. Справедливо вирішивши, що нема потреби ризикувати кістками і шкірою, коли місто взяте, нападники подалися шукати безпечних доріг до здобичі.
Охорона південно-західних воріт була доручена ополченцям іудейської колонії. їхня стійкість в загальній паніці не була випадковою.
— Що може бути з нами? — запитували один одного неаполітанські іудеї після висадки ромейської армії в Сі-цілії.
— Що буде з нами тепер? —обмірковували вони, коли Велізарій переправляв армію через Мессінську протоку.
Тоді багато хто з італійців-кафоликів чекав армію Юстиніана, чекали цю визволительку від влади варварських єретиків-готів. Тоді багато хто ще вірив фанатикам, духовним і світським, яких розпалювали агенти імперії.
А іудеї? їм було винесено вирок наперед і як ворогам церкви, і як одновірцям учасників останніх палестинських бунтів, поставлених в імперії поза законом.
Розумніше втратити все добро, але зберегти життя. Користолюбство полководців було загальновідомим. Уповноваженим общини вдалося досягти домовленості з самою Антоніною, всесильною жінкою слухняного чолобіка. Та хто міг бути поручителем у таборі армії, яка рушила в похід на Рим через Неаполь! На словах уповноважені ДОСЯГАЙ успіху. Насправді ж зрозуміли: їх обдурять. Бо навіщо щось давати, коли все можна взяти задарма.
Треба втікати з міста, поки Неаполь ще не обложений. Куди? В Рим, де папа жде не діждеться ромеїв, де багато хто мріє про прихід юстиніанової армії, щоб розправитися з єретиками? Чи поневірятися в горах з дітьми, жінками, старими людьми, помирати з голоду й стати здобиччю першої ж банди грабіжників, яких швидко народить війна?
Армія Велізарія просувалася до Неаполя, а в місті велася непомітна підготовка до захисту. Не треба було гаяти час, щоб зрозуміти, що в риторах неаполітанської Академії іудеї знайшли надійних союзників. Іудеї шукали інших серед тих, хто не бажав би бачити солдатів у своєму місті. Рішучість таких зміцнювали мудрим словом і переконливими справами, пропонуючи позички без лихви, іноді — без віддачі. Таким самим чином переконувалися невпевнені, боязкі.
У тяжкі дні ніхто не зрівняється в щедрості з тим, хто знає вартість грошей. Зібрання громадян, яке вирішило долю Неаполя, було підготовлене ще краще, ніж думалося декуріону Стефану.
Після падіння Карфагена вандальського на всіх просторах берегів Теплих морів лише Італія та Іспанія залишалися безпечними для християн усіх догм, для тих, хто сповідував закон Мойсея, і навіть для тих, хто дотримувався стародавнього еллінського багатобожжя.
Деякі кафолики запекло засуджували готського рекса Феодоріха: він, мовляв, проголосив терпимість у справах релігій з підступним заміром погубити високу Правлячу Церкву вільним суперництвом з різними іншими лжеві-ровчеНнями.
Дехто з політиків підозрював, що. рівність перед громадянськими законами всіх сповідувань християнства та інших релігій замислено Великим Готом з бажання поставити готську державу над імперією: даючи притулок гнаним, Італія посилилася кількістю підданих.
Що б там не балакали озлоблені, про що б не розмірковували хитромудрі, але терпимість готського правління існувала не на словах лише, що загалом часто траплялося, а на ділі.
Феодоріх справді припинив в Італії чвари між християнами різних догм. Більше ніхто не насмілювався силою заважати своєму ближньому молитися так, як він бажав.
Що ж до чисельно малопомітних іудеїв, то зазіханням на свободу їхньої совісті було покладено край досить рішуче. В Равенні, столиці держави, фанатичні кафолики зруйнували молитовний дім іудеїв. За наказом Феодоріха кафо-дійська община відбудувала молитовний дім своїм коштом, і їй же було залишено вирішувати, на яких її буйних співчленів мають лягти затрати.
Великий Гот десять років пробув заложником у Візантії. Його привезли хлопчиком, він був вихований у Священному Палаті ї, перед ним розгорнулась велич імперії і Правлячої Церкви. Він отримував тільки "добрі" приклади. І — виніс із них відразу.
Готи були подвійно чужі корінним італійцям. Вони — завойовннки-варвари, вони—аріани-схизматики. Дії рек-са Італії були, з точки зору візантійських політиків, досить недалекоглядні. Віротерпимість готів зберегла Рим, як столицю Церкви Правлячої, бо престол першосановника Церкви, Папи, наступника Петра-апостола, був у Римі і був він фортецею ортодоксального кафолицизму. Влада готів могла б подесятиренно зміцнитися, якби Феодоріх пішов на союз із папським престолом. Візантія була б позбавлена можливості готувати крах готів ізсередини Італії.