Несподівано Енн побачив над собою зорі. Свіже повітря вливалося з пролому, живодайніше, ніж вода в пустелі. Натиск поніс командуючого ісаврами далі. Він опирався, боячись зірватися криком. Насилу вдалося Енну спинити всіх і проштовхатися назад. Тут дах акведука був розруйнований, але до краю зяючої дірки не діставала рука. Як багато чого іншого, такого виходу з акведука ніхто і вві сні не бачив. Не знайшлося ні жердини, ні драбинки, ні навіть мотузки.
На спинах і на руках підняли першого найближчого до Енна солдата. Безсумнівно, Доля служила Велізарію. Старе маслинове дерево згинало товстий стовбур поруч з проломом. Ісавр скрутив з гнучких гілок ніби вірьовку. Вхопившись за них, Енн скочив у вікно другого поверху якогось будинку, що виходив майже на верх акведука. В кутку кімнати горіла лампада перед іконою. Нещасна старенька, онімівши від страху, стояла на колінах. Енн погрозив мечем, і вона зарилася в лахміття убогої постелі. Слідом за Енном, стрибаючи в кімнату старої, солдати один за одним потяглися вниз сходами з вищербленими приступками. Будинок стояв у запустінні, з єдиною мешканкою — бездомною жебрачкою.
Небо вже блідло в світанні, коли провулок заповнився солдатами. Почувши важкий тупіт, надто чутливий неаполітанець затикав вуха, щоб зміна караулів хоч у сні не нагадувала йому про облогу.
Магн і Енн повели свої загони навмання. Ніхто після пекельної кишки не знав, де перебуває, де мури, де гавань. Після кількох поворотів Магн з великим полегшенням помітив зубці башти, що випиналися над дахами. Все одно, де це, яка частина міста, аби тільки залізти на мури, що так довго не піддавалися.
В таборі чи в околицях Неаполя знайшлися б люди, що знали розташування міських вулиць, та ні Велізарій, ні Костянтин Фракієць не подумали роздобути проводжатих. І все ж доля благодіяла ромеям...
Фортечні мури зсередини вилаштовувались скрізь однаково, з драбинами, підоймами, які не змінювалися тисячу років. Коли солдати забралися нагору, на мурі панувало сонне безлюддя. Готи і добровільці городяни спали у вежах. Навіть молосси, які звикли до вигляду й ходи воїнів, надто пізно розпізнали чужих.
У двох вежах ромеї перебили сонних захисників раніше, ніж ті встигли отямитися. Солдати кололи і різали беззбройних з веселим шалом, вимщаючи муки переходу в кам'яній трубі, свої страхи, своє боягузтво. Магн згадав про трубачів. Де вони? Еге! Труби! Голосніше! Голосніше!
Трубним згукам з муру відповіли труби з табору, труби знизу, з-під мурів.
Більше нічого було ховатися. Вранішні сутінки розірвалися бурею вигуків, наказів, закликів. Драбини, підхоплені десятками солдатів, насувалися на місто, неначе гігантські сколопендри.
Незабаром прокляття і лайки оперезали мури. Ж одна з драбин не діставала до верху! Всі вони були зроблені на око, навіть без думки про точні виміри, з натхнення начальників, які звикли давати міру крокам.
Довелося в'язати драбини по дві і чим завгодно — ремінням, запасними тятивами луків, перев язями мечів, абияк. Ставши надто важкими, драбини прогиналися, в деяких рвалися неміцні з єднання.
Хоча Енн і Магн заволоділи двома баштами, в готського гарнізону і в городян було вдосталь часу, щоб опам'ятатися від несподіванки і організувати відсіч. Чужі труби на міських мурах прозвучали на світанку. Та коли врешті візантійські солдати, обтяжені латами, щитами, зброєю, почали важко перевалюватися на мури з незручних драбин, уже був ясний день.
Готів і неаполітанців охопила паніка. Надтр велика самовпевненість змінилася пасивною зневірою одних, відчаєм інших. Жодна з баліст, жодна з катапульт не була запущена в дію загонами городян, які розпоряджалися метальними гарматами — давньою власністю міста. Обслуга німої артилерії розбіглася, покинувши піраміди каміння — грубо обтесаних куль, гігантських кубів та яєць.
Гарнізон башти, суміжної зі взятою загоном Енна, вийшов на дорогу, прикриту з боку поля зубцями. Кілька десятків важко озброєних готів зіткнулися з ісаврами. Бойовий хід поверх муру обмежував фронт шістьома бійцями. Залізний їжак довгих списів відкинув ісаврів, що мали тільки мечі. Втративши кілька чоловік, ісаври відскочили в раніше захоплену ними башту, встигнувши зачинити оковані двері. Тут же на готів посипалися згори стріли, а Магнові солдати, скориставшись з того, що готи покинули свою башту, напали на захисників міста з тилу. Розгубившись, готи підняли списи вгору і опустили щити на знак здачі.
Наступну вежу спросоння готи здали без опору. При всіх помилках, прогаяннях, прорахунках Велізарій пожинав здобутки несподіваного нападу. Він ніби підрізав захистові сухожилля.
Десятки років мирного життя розслабили готів. Володарі третини італійської землі, звикнувши коротати час у неробстві, зберегли від своїх батьків пристрасть до мисливства. Але й ця дійова і мужня забава змінилася; Справжня праця мисливця була перенесена на загоничів —г-с колонів і рабів, а вельможі привчались ждати звіра, сидячи із зручностями в засідці.
Готи ніколи не славилися як добрі стрільці з лука. А нині ця майстерність у них зовсім занепала, бо вимагала стомливо-нудного і багаторічного вправляння.
Візантійські полководці натикалися на великі ускладнення в загальній недисциплінованості, в примхах федератів, в сваволі найманців, в заздрісливому прагненні до самостійності, яка не згасала в серцях підлеглих. Та все ж візантійські армії мали так чи інак визнану єдність управління, мали хоча б зовнішню організацію, якій підкорялися і найнепокірніші залежно від наростання небезпеки.
Готи, дотримуючись племінних традицій, визнавали родових вождів, як усі народи, що мешкали на північ від Альп. Згодом із цих традицій виросла така ненадійна в бойовому значенні аристократично-феодальна система, коли утримувачі феодів сяк-так воювали під знаменами сюзеренів, але їхні воїни підкорялися тільки їм.
Неаполітанський гарнізон перебував у руках кількох родових вождів, ними керувало щось на зразок ради з рівноправних вельмож. Після відбиття першого штурму все звелося до чекання наступного. Кожен гот і кожен дружинник з городян знав своє місце на мурі. Та нікому не було відомо, куди відступати, довкола чого чи кого зібратися на випадок несподіванки. Тому оборона впала одразу через відсутність центра.