І молода в довгій білій сорочці, у вінку з польових квітів ступала до хати, де їй доведеться вік вікувати.
Надвір виносили столи й ослони, несли наготовлений почастунок. Весь град був одною сім'єю, що вийшла з одного кореня, до весіль готувалися в кожному домі, незважаючи, в ньому урочистості чи в сусідів.
Пили, їли, гомоніли. Діти більшенькі крутилися біля столів, їх наділяли солодкими почастунками, а вони посьорбували із спільних чаш пиво і ставлений мед. Малі діти канючили свого гостинця, з кулачками нападаючи на ноги весільних.
Росичі вміли довго обходитися без їжі, без води. Мисливці, йдучи з дому на три, на чотири дні, не брали з собою ні шматка, щоб не обтяжувати себе ношею. Лінуючись відрубати шматок м'яса від здобичі і спекти його в приску, лягали спати на голу землю, з порожнім животом. Зате дома наїдалися досита.
їли багато, смачно. М'ясо звірини і вільної птиці, м'ясо домашньої худоби, мед диких бджіл, густе молоко сильних, не дуже роздоєних корів, сир і масло, цибулю, пшеничні, вівсяні, горохляні каші, печену брукву, ріпу, моркву. Дітей намагалися годувати жирніше й ситніше. Влітку малі діти вмирали, як осінні мухи, важко було дитяті перевалити через дві перші весни. Зате ті, що виживали, були на диво здорові.
За весільним бенкетом дорослий чоловік, відособлено орудуючи гострим ножем, докінчував бараняче стегенце на закуску. Перепочивши, нишпорив неситими очима і тяг ближче до себе деко з печеними на розжареному камінні окунями, линами, в'язями і м'якою соминою, щоб легким наїдком побалувати зуби. Дерев'яною ложкою зачерпував рідку студенисту горохляну кашу, щедро присолоджену цідженим медом. І тут, ще на тобі, в ніздрі вдаряло нестримною спокусою свинини. Із чийогось двору господарі, самі впрягшись у воза, везли новий, з жару гарячий, щойно домлілий наїдок: свинячі туші, нашпиговані цибулею, цілими запечені в ямі, викладеній камінням.
Весело вигупували бубони з натягнутої на вирізку в'язового чи вербового дупла жовто-палевої обшмуляної шкури. Свистіли-пищали сопілки — очеретяні дудочки на п'ять і на сім дірочок. І вибухувало-рявкало шкуратяне било, великий бубон. Його чути верстов на п'ять, в тиху погоду — на добрих десять. Це липове на два обхвати цебро. Било є в кожному граді, його гуд скликає родовичів на випадок лиха. А тепер, скориставшись святковою свободою, любитель реву натягнутої шкури то дрібно вибивав дерев'яними билами, то гув протягло: вдарить зі всієї сили і припаде вухом до цебра, п'яніючи від звуку, що дивовижно відбивався в кістках власного черепа.
Величаючи ошлюблених, родовичі славили Ратибора, вихваляли слобожан. Як же не вшанувати їх! Таких стрільців та їздців на конях нема ніде: і воїни вони розумні, і воєвода в них віщун, сам у всьому перший з перших, хай живе він два віки!
Раптом, мов забута в мотку вовни голка, з добрих слів висунулося жало: а слобода на наших харчах обороняє ж усю Рось-ріку.
Згадалося те, що не забувається. Всі знають, чому росичі бідніші за сусідів. —І Павно, Ратиборів сусід по граду, в хмелю гнівно кидав погрози:
— Було за дідів, тузалися ми з захланними ілвичами-лежнями за заплавні угіддя. Пора їх отак, отак! — і Павно показував, як загнуздують норовистого коня.— І каничів отак, отак!..
Ось і сонце опустилося на півдерева — закінчувався довгий день. Уже втоптали чобітьми і босими п'ятами вулицю. Не лише молодь повеселилася в швидкому танку, і старші потрусили натоптаними животами так, що хоч знову сідай за стіл. І сідали, доїдали, що ще залишилося.
Сонця не стало. Всевидяще око Сварога змінилося мерехтінням зірочок-цвяшків, набитих на небесну твердь. Людям пора на спокій, молодим — на чесну справу.
Поважно, без галасу розводять молодих до постелей. Гострий на язик, здалий навіки приліпити дотепне прізвисько, росич, який не проґавить найменшої нагоди посміятися, пожартувати, багато в чому й обмежений. Права роду, влада старших і батьківсько-материнська, предки, могили, боги, жіноча честь, чоловіча доблесть — з ними не жарту-
ють. Над шлюбним єднанням сміятися вважають соромно, безчесно. За нерозумне слово одразу ж покарають. І боляче, не скоро забудеш.
Замикають ворота. За тин уже пішли двоє чергових сторожів, озброєних мечами і списами. Не в зброї сила охорони. З ними два десятки градських псів роської породи, пара з яких бере ведмедя і зупиняє тура. Розумні пси привчені німо бродити околицями. Тривогу вони зчинять недарма, а за справжньої небезпеки захистять вартових, дадуть їм відійти до града. Так гради охороняються щоліта, поки мовчазна осінь не закриє степову дорогу.
В далеких кутках клуні засіками засипано зерно перших обмолоті в. Блимає глиняний світильник на дощечці над корчагою з водою.
Ті, що проводили молоду й молодого, залишилися на дворі. Мати зайшла з молодими до клуні. Шепочучи заклинання, Анея чотири рази обсипала мужа й жону зерном пшениці. Буває, пшеничне зерно одне дає три колоски, а в кожному ж колосі десятки зерен.
Відступаючись, Анея з порога кинула останню жменю. Зачинила двері і одразу стало тихо. Нові пари були влаштовані.
Широка постіль розміщена посеред клуні — лягай з будь-якого боку. Снопи намолоченого хліба вкладені туго, вперев'язь, в три ряди — майже на висоті пояса. На них — Ратибор відчув по запаху — мати настелила добрих трав, їхні сухі пучки висіли в клітях, вистоюючись у тіні й не втрачаючи сили.
На снопи натягнута тканина, покладено ковдру із спинок диких кіз. Коричнева при денному світлі, вона здавалася зараз чорною, збільшуючи і так широке шлюбне ложе. Смутно біліли заячі шубки, кинуті в головах.
Між Ратибором і Млавою ще не було мовлено й слова. Вони й не потрібні на весільному святі, мовчанка молодих доречна, як ознака скромності й ніяковості. Ще наговоряться, залишившись самі.
Ратибор сів, снопи зашаруділи, зминаючись під вагою тіла. Млава підійшла, опустилась на коліна. Дівчина знала обов'язки дружини, наказані їй перед весіллям запопадливими в усіх дрібницях старими жінками, охоронницями звичаїв і правил роду.
Чоловік дозволив дружині стягнути з нього м'які чоботи. Він дивився на голову, покриту тонкою хусткою. Ще вдома