Тут веснами гадюки справляли весілля, спліталися клубками завбільшки з добрий сніп. З шипінням і смородом крутилися тупі чорні голови, виграючи довгими жалами.
Сила отрути, яку несло в собі тіло м'яке й слабке, давала гадюці підлотну владу, робила її несправедливо сильною. Проти гадюки знали п'ять заклинань. Зустрічаючи змію, росич не давав їй дороги, заважала — убивав, але ніколи не ганявся і не бив задля розваги нікого живого.
Слобожани з'юрмилися, освітлені місяцем. Воєвода вийшов із тіні скель. Він ніс в обіймах іншу людину. Ні, не людину. Всеслав підняв щось довге, пряме і з силою вдарив кінцем об землю. Щось вгрузло в грунт і залишилось стояти само.
Ще двоє людей вийшло із тіні скель, викрешуючи вогонь. Посипалися іскри, загорілись олійні світильники. Всеслав покликав Ратибора і наказав: — Дивись!
Це був Перун, бог чоловіків, війни, перемоги. Росичі бачили немало чужих богів і просто людей з м'якого каменю мармуру, з бронзи, кості, з дерева і срібла, навіть із золота. Чужі бували округло-гладенькі, гарні, на перший погляд м'які, незважаючи на твердість каменю чи металу. Не такий був Перун, і не те було йому треба. Бог слобідської дружини явився воїном, якому потрібна не краса, а сила. Не догоджати жінкам, а радити і допомагати чоловікам бажав Перун.
Під важким шоломом хмурився вузький лоб, в глибоких западинах під випуклими бровами ховалися червоні очі — коштовні лали. Рот був як рана, вуса довгі, обвислі. На притиснутих до тіла руках випиналися могутні м'язи, груди були підняті над запалим животом — ознака дужої мужності. Бог впирався в землю довгими ступнями. Він був голий, але озброєний — два мечі, сокира-топор, ножі. Дубове дерево різьблене майстерно. Пальці рук переходили в руків'я мечів, в топорище — тіло зливалося зі зброєю, не можна було сказати, де закінчується одне і розпочинається друге.
Віра в справжність зображення, усвідомлення своєї правоти і необхідності божества владали творцем образу Перуна. Бог мужів надихав і вражав. Згодом, вийшовши на майдани градів, в священні гаї на горбах, Перун полагіднішав, набрав м'якшої плоті. А тут, на межі роської мови, він був потрібен як зразок нещадної мужності вартового від Степу. Звідти, з півдня, завжди йшли війни, насильство, винищення. Нічого, крім війни, насильства, винищення, не можна було протиставити кочовикам, щоб зберегти рід людей, які обробляли лісові поляни.
Це був бог, близький, зрозумілий, земний. Втілення покровителя, зразок. У Перуна не було мрії про надхмарний світ Сварога, про вічне життя душі, про винагороду за біль, за муки, за смерть. Сварог був богом для всіх людей, для дітей, жінок і немічних старих, які вдавалися до думи про кінець життєвої дороги. Сварог допомагав воїнові надією зустріти на небі друга. Перун кликав на битву.
— Я обіцяв тобі бога і побратимство,— мовив Всеслав, звертаючись до Ратибора.— Ось твій бог і ось твої побратими. Ми — дружина Перуна, один за всіх, і всі за одного. Ми вищі роду, ми сила роської мови, меч і щит. Не воля князь-старшин править нами, а наша воля. Я князь дружини. Ти хочеш бути з нами, Ратиборе? Клянися Перуном, Ратиборе!
Промовлялися слова порозумінь та обіцянок. В ногах Перуна розпалили вугілля, роздмухали маленьким піддувалом синє полум'я. Світильники погасли, крізь вугільний чад відчувався запах розжареного заліза.
— Підніми ліву руку над головою, щоб прийняти знак побратимства,— звелів Всеслав.
Ратибор бачив, як з приску князь-воєвода витяг залізний прут на дерев'яній ручці. Кінець заліза пломенів зірочкою. Скосивши очі, Ратибор дивився, як зірочка наблизилася до лівої пахви. Опік, біль, запах паленого волосся і смаленого м'яса.
Всеслав показав новому побратиму-дружинникові кінець тавра, остудженого живим тілом. Два мечі, схрестившись, показували на чотири сторони світу, нагадуючи про довічну вірність побратимства.
Дружинники підходили, обнімали нового брата. Готувався ще один обряд — клятву скріплять змішанням братньої крові.
На слов'янській півночі, в лісах, багатих і простим, і дорогим хутряним звіром, у місцях, що дають розкішні врожаї хліба й овочів на полянах, очищених сокирою й вогнем, звичай побратимства обмежувався вузьким колом приятелів. Кілька мисливців, шукачів нових земель і багатств, браталися кров'ю, виказуючи міцність товариства і обіцяючи один одному підтримку в усіх складнощах життя в незайманих Чорних Лісах.
Не з добра войовничому Півдневі треба було більше побратимства, тут спинами підпирали один одного не двоє, тут потрібні були стіни десятків і сотень братів.
Душа людська живе в ямочці на грудях між ключиць, а її життя тече в крові. Змішання крові більше споріднює людей, аніж мужа і жону єднають шлюбні обійми. Братерство крові сильніше за братерство роду.
Надрізаючи пальці, всі дружинники спускали кров у срібну чашу, точили не щадячи. З повної чаші Всеслав помазав губи, груди, руки і ноги Перуну. Решту злив у полум'я вугілля. Запах особливого гару вражав і запам'ятовувався назавжди. Так вознісся дух нерозривного зв'язку дружини.
В слободі воєвода жив у своїй, воєводській хаті. Вона такої ж величини, як і інші, в яких можуть розміститися і тридцять, і сорок слобожан. Всеславове ложе було поблизу дверей. Поряд — скриня з запасним княжим вбранням, зброєю. Вся решта місця зайнята слобідським запасом. Тут і зброя, яку, щоб добре зберігалася, змащують жиром, тут і одяг. Щоб міль і тля не попсували сорочки, штани, шуби, плащі, чоботи, запас перебирають, провітрюють під наглядом самого воєводи.
А вогнища в княжій хаті зовсім нема. Зими на Рось-ріці не люті, а спати під шкурою солодко в будь-який мороз. Всеслав і взимку ходить з розхристаними грудьми.
Воєвода не бував дома з дня хозарського побоїща. Невдовзі після обряду Всеслав загнуздав коня і поскакав провести ніч у роді, під батьківським дахом.
Дрібно вистукували копита на ошалівці мосту через рів. Всеслав підняв коня через оринки, що закривали в'їзд від бродячої худобини. На скаку він сплигнув біля своїх воріт, вмить відхилив тяжку браму. Дружина вибігла назустріч. Всеслав мовчки кинув жінці кінець повода.