Господар таверни знав кількох таких. Марно не проминає життя, нехай і занапащене на прислужування першому зустрічному. Око вчиться само знаходити, його вже не обдуриш байдужим поглядом, недбалим виглядом. Шпиги всі однакові, навіть дивно, як люди не вміють їх розпізнавати. Юди не змінюються, такі ж самі були при Зеноні, при Анастасії. Нині їх набагато більше. Колись, бувало, цілий тиждень мине, поки між тими, що пили і вгамовували голод, з явиться шпигун. Він їсть, і п'є, і говорить, і слухає навіть, здається, як і всі. А проте людська сліпота дивовижна! Тепер без таємного нагляду не минало й дня, до самого бунту. Часто одразу дві, три нишпорки труться біля столів, ведуть розмови, збивають на небезпечні балачки, прикидаються, підбурюють. А ти, господарю, знай, та мовчи...
То чому ж юди самі сьогодні проголошують противника Юстиніана? Ба, для нової заслуги. Справа Юстиніана пропала, базилевси відходять, а шпигуни служать новим. Сьогоднішнього юду господар пам'ятає з років Анастасія. Краще не думати про діла Влади. Хай припиниться бунт. Скільки бід, скільки нещасть!.. А найманцям-варварам дуже радісно безкарно мордувати і грабувати ромеїв.
Нічними злодіями пробиралися Іпатій з Помпеєм до будинку, що належав старшому небожеві базилевса Анастасія. Бунтівне місто не бажало спати. Брати поступалися дорогою, швидко і лякливо притискалися до стін. Перед якоюсь процесією вони метнулися в провулок і перечекали, поки протече натовп, гомінкий, верескливий, р/озцяткова-ний димним світлом смолоскипів.
"Ні, ні, я не зроблю нічого, щоб привернути до себе увагу,— думав Іпатій, так він вирішив у своїй душі.— Нехай вершить Доля, я не буду опиратися, і тільки, і тільки, не більше, ні, ні!" Забувшись, Іпатій заговорив на весь голос.
— Що з тобою? — злякано спитав Помпей.
— Га? Нічого, нічого...
Ще недавно вулиці були небезпечними через злочинства розбійників. У страху перед щоденними грабежами та убивствами жителі з настанням темноти тільки з крайньої потреби показувалися з будинків. Багатії виходили з численним почтом з клієнтів і слуг, озброєних, на жаль, тільки дрючками, бо справжня чи саморобна зброя була заборонена підданим. А бідні — грабіжники не гребували нічим і ніким — віддавали себе на божу милість.
— Напевне, напевне, тепер усі злодії та вбивці знайшли собі інше заняття,— пошепки втішав себе та брата Іпатій.
"Ох, чому Божественний, який усе знає, бачить, в усе проникає, не дав нам охорони..."—але таке Іпатій міг ледь-ледь та дуже обережно подумати, не більше.
Кволий, опираючись на кволого, брати без пригод дісталися до будинку Іпатія. Родове володіння від вулиці захищав мур, складений на вапні з важкого тесаного каміння. Для піших було залишено вхід не більше трьох чвертей завширшки. Масивні двері без щілини приставали до вирізів порога й одвірків.
Дві сірі постаті лякливо горбилися. Ще є час втекти, як Пробус, сховатися, зникнути. "Та куди дінешся від бога, розгніваного брехливою клятвою! Куди підуть від зору його?.." Намацавши молоток на ланцюзі, Іпатій опустив його з силою, що налякала його самого. Він завмер у здивуванні: прожито майже півстоліття, але вперше він сам доторкнувся до молотка власних дверей. Так, з тієї хвилини, як покликав базилевс, багато що діялося вперше. Всередині грудей, де пристанище душі, кололо й боліло. Біль віддавав у плечі. Це було теж уперше.
Сторож відповів одразу ж. Упав один засув, другий, забряжчав ланцюг. У сторожовій ложі горіла олійна лампада перед іконою Богоматері Влахернської. Сторож поцілував володаря в плече, знайшов руку, квапливий, щирий у радості. Порівняно з багатьма і в розумінні свого часу Іпатій був добрим чоловіком.
— Замкни двері, двері! —нетерпляче крикнув Іпатій, охоплений раптовим гнівом. Він ледве не вдарив надокучливого.
Брукованим двориком бігли назустріч. Чому так швидко?
Іпатія м'яко й ніжно обняли.
— Повернувся, повернувся! Я так чекала, я так боялася! Ходімо ж, ходімо ж, слава Христу! Але ти тремтиш, ти хворий? Ти потрапив у воду! Свята Пріснодіво!
Марія, мати його дітей, була відома місту своєю душевною чистотою і розумом. "Небесне благословіння" — так звали Іпатієву дружину домочадці, клієнти, раби, вся родина патрикія. Не він, Марія була справжнім господарем Іпатієвих володінь.
— Але чому ти тут? Я просив тебе покинути місто в такий тривожний час. Я гадав, ти на віллі, з дітьми,— казав Іпатій.
— Не думай про дітей, вони на віллі, з ними нічого не станеться. Я не могла бути там, так далеко від тебе. Я повернулася сюди, я чекала, я одразу зрозуміла — ти!
За звичкою Іпатій не заперечив. Він не признавався, але й справді йому стало добре, жаль, тільки на коротку мить, коли її руки торкнулися до нього.
Іпатій прокинувся перед світанком, пригнічений таємницею, невпевнений, збаламучений сумнівами у справжність подій. Він не розумів, що сталося, навіщо? Непоправне...
Та де Марія, чому її немає поруч? Іпатій зайшов у малу молільню, з'єднану зі спальнею коротким переходом. Невгасима лампада освітлювала суворий лик Христа Пан-тократора.
Іпатій шепотів слова молитви, зерна чоток просковзували в пальцях. Він просив допомоги, щоб його обминуло гірке випробування. Він знову бачив уві сні голуба і яструба. "Боже, хай не дістанеться мені чаша сія..."
Дружина порушила його усамітнення.
— На вулиці збирається все більше й більше людей. Вони питають тебе. Перші прийшли, коли ти ще спав.
— Чого ж вони хочуть? — спитав Іпатій з удаваною байдужістю. Чотки впали на підлогу. Тепер Іпатій чув — день настав.
— Усе готове,— сказала Марія, не відповідаючи на запитання чоловіка,— ходімо швидше!
— Що готове?
Марія пояснила із звичною шаною до чоловіка: йому і діверу наготували туніки рабів з бурої шерсті, пояси, суми з хлібом, гроші. Зараз голярі знімуть у них волосся на правій скроні, легко пофарбують обличчя й руки.
— Тебе тоді не впізнати, тільки я вгадаю тебе, коханий! Я випущу вас обох через затильний вихід для рабів. З вами підуть Павло й Андрій, вони вже чекають. Ви пройдете ворітьми Харисія. За стіною вони наймуть чи куплять коней. Ходімо, я розповім усе, поки тебе голитимуть. За мене не бійся. Я знайду мову з натовпом.