Для Малха, як і для людей племен його часу, безсмертя душі було такою ж очевидністю, як сонячне світло чи рух нічних світил. Зустрічалися такі ж вільнодумці, як і він, які твердили про непізнаванність усіх богів. Дехто вважав всесвіт злом, а буття — карою. Та і найвільніший шукач сутності речей був переконаний у тимчасовості баченого тіла і в безсмерті духа. Розмірковування про сутність Христа могли бути для Малха вправами на зв'язок словесних побудов, але залишалися марнодумством: божественне не піддається перевірці досвідом. Проте він не сумнівався, що, коли дух, який носив ім'я Христа в тілесному образі, знову воплотиться, він вивергне на Візантію огненне прокляття батька ґвалтівникам дочки.
Східна імперія жорстока, ненаситна, як язичницький Рим. її щупальця повсюди. І скрізь вона приносить смуту й лиха, і що більше смути й лих, то їй краще. Не буде в світі тиші, поки живе імперія. Ось уже і росичі через хозарів поранені зубами імперії.
Малх допомагає князю Всеславу зрозуміти силу імперії. Всеслав засилає своїх на Дністер, до Дунаю, де живуть слов'янські племена, найближчі сусіди імперії.
Князь хоче спробувати роською стрілою візантійський обладунок. Що може сказати йому Малх? У Старому завіті помста виправдана: око за око, зуб за зуб. А росичі, давні землероби, беруть ще глибше, кажучи: що посієш, те й пожнеш.
Новий завіт заповідав прощення кривд. Та хіба самі візантійці, які прийняли заповідь, бажають і вміють прощати?..
Розділ одинадцятий БАЗИЛЕВС
Незчисленні "завтра", "завтра", "завтра" крадуться тихим кроком день за днем до останньої букви вписаного строку; і всі "вчора" безумцям світили дорогу до смерті.
Шекспір
!
1
Галера була швидкохідна, з носом, окованим міддю. Сорок гребців кількома змахами весел зуміли розігнати галеру ще в порту. Перед вузькими воротами гребці поклали весла, і галера вирвалася на простір, наче квадрига на перегонах. Важкий удар хвилі підкинув ніс. Ще, ще. Галера втікала в Азію.
Троє людей, сидячи біля носу, куталися в плащі з важкого сукна. Від хвиль їх закривали високі, ледь вигнуті назовні борти, які на лиху годину виступали захистом і від стріл. Зіткнувшись із гребенем хвилі, галера піднімалася, як кінь, що стає дибки. Потоки холодної води, розсипаючись крижаним пилом, кропили обличчя й руки. На заході хмари вляглися важкими горами, сонце пропало десь там, зачавлене зловісним громаддям.
Пробус, чіпляючись за Іпатія одною рукою, другою тримаючись за скобу, щоб не ковзнути під ноги гребців, шептав:
— Навіщо, навіщо ти погодився, і навіщо погодилися ми? Горе, це погибель душі. Благаю тебе, підкупимо стернового і гребців. Подумай, Нікомедія близько. Якщо ти вважатимеш Ні комедію небезпечною для нас, поки настане ранок, ми встигнемо пройти Абідос.
І паті й не відповідав, і Пробус потягся до Помпея.
— А чому ж ти мовчиш? Переконай його. Ми йдемо на безумство, на ганьбу. Втікаємо, краще смерть, краще втонемо...
Галера підстрибувала. Падаючи, вузьке днище витискало дивні звуки, наче скаржилося дерево, насильно сковане залізом. Пробує змовк у відчаї. Старші брати мали вигляд мерців. Сутінки заступили Візантію, і здавалося, що галера згубилась одна у відкритому морі, пустельному, злому і холодному, як життя.
Дуже гойднуло, хвиля вдарила у правий борт. Другий удар, навскоси, і стійке судно вирівнялося. Галера зробила повний поворот. За кормою світилися вогні Халкедона, щасливого мирного міста, де не було Палатія, не було бунту. Вогні замкнули простір, не стало широкого моря, в холодній калюжі Пропонтиди не більше свободи, ніж у рибній сажалці. Галера поверталася в Європу, ніби камінь, який падає назад на землю.
І патій сказав:
— Непослух марний. Немає місця, куди втекти, він знайде нас скрізь. Втікати? До чого я балакаю таке! Адже ми з Помпеєм поклялися. Ти не клявся випадково. Ми поручилися в душі і за тебе.
— А гріх брехні? А найбільший за всі гріх спокушання чужих душ? — спитав Пробус.
— Гріха нема,— заперечив Іпатій.— Ми християни, не нам судити путі господні. Хіба не сам патріарх напучував нас? Своєю апостольською владою настановив нас. У мене виникли сумніви — найсвятіший Мена зняв їх. Чи не патріарх пояснив і мені наодинці, нам усім у присутності Божественного, що гріх, коли ми в чомусь допустимося його, відпускається нам, а сам він, коли як верховний суддя душ, буде свідчити за нас перед богом на Страшному Суді. У мене немає сумнівів. Не приховуватиму, я не здатен на подвиг. Мені тяжко. Моя душа горить... І я прошу тебе, любий Пробусе, брате мій, не побільшуй мук...
Іпатію відповіли ридання. І сам він витирав обличчя. Галера вскочила в Золотий Ріг. Тут хвилі кипіли з такою силою, що судно зачерпнуло бортом.
— Ще, боже великий, ще,— заблагав Пробус.— Пошли ще хвилю! Нехай ми всі загинемо!
Бог не зглянувся. Після звуження море, розбите виступом Сік, стало спокійнішим. Зовсім стемніло. Стерновий або знав затоку напам'ять, або бачив, як сова.
Іпатій молився, намагаючись зосередитись на словах, освячених церквою, і не міг. У темноті він відчував бога поруч, як лева, що влаштував засідку. Дихання бога було у вітрі, в нечастих розривах хмар з'явилися не зорі — блищали грізні божі очі. Мена-патріарх виголошував слова Христа: лжа у порятунку.
Так, мед землі — найгірша отрута. Вчора Іпатій бачив сон: сокіл викрав його улюбленого голуба, а голуб співав у кривих кігтях, як соловей. Чи не себе й Мену бачив він? У Мени сива борода, довга, роздвоєна, брови чорні, як камінь агат, густі, і ряса неприємно пахне. "Світ тримається на тоненькій, тоненькій ниті,— думав Іпатій.— Бог тільки торкне її, і світові кінець. Настане Страшний Суд, і спокій, спокій, спокій..." Іпатій бачив похмурий берег, зграї чорних псів бродили по піску. А вдалині відходили кораблі, кораблі, кораблі, малі, як оси, яких погнав береговий вітер. Чорно-жовті з прозорими крильцями вітрил.
Від поштовху судна Іпатій здригнувся і опам'ятався. Галера стояла твердо, як на землі. Хтось неголосно пояснив:
— Ми у Влахернах, навпроти портика Каріана. Під носом води менше, ніж на лікоть...
Так, так, звичайно. Іпатій пам'ятав умовлене місце. Його підхопили, підняли над бортом, як малу дитину, обережно опустили на довгому поясі, протягнутому під руки; Іпатій пішов прямо до берега, що нависав вугільно-чорною горою. Туди, в кість, ввіткнулася колись персидська стріла. На березі Іпатій оглянувся. Брати ще чалапали по воді. Галери не було видно, та до слуху І паті я долинув свист, короткий наказ, сплеск — гребці зіштовхнули галеру з мілини. З води почулося: