Малх, серцем прихилившись до Ратибора, розповідав мовчазному товаришеві про Красса, полководця римлян.
Це було не так давно, двадцять, можливо, і тридцять поколінь тому. На заході римляни володіли всіма землями і всіма водами до Світового океану, якому немає краю. А на сході римляни межували з мідами — нині там перси. Красс повів легіони на мідів. Він ішов пустелею, його оточила кіннота мідів. Римляни були піші. Кілька днів міди били римлян стрілами. У римлян були добротні шоломи, довгі щити, поножі. Стріли рідко убивали їх, та незабаром не залишалося майже жодного, хто не був би поранений у руки, в ноги. Легіони стали слабшими за хворих дітей. Міди перебили всіх і довго потім вихвалялися головою Красса.
Ратибор не відповідав, і Малх змовкав ніяково, сором'язливо, як людина, що розбалакалася там, де пристойна тільки мовчанка.
На четвертий день хозари добрели до руїн жител довго-палих людей, де наприкінці весни ночував Ратибор, слухаючи, як у степу див кликав перед лихом. ,
Вогонь випадково пощадив городище. Цілу ніч чулися виски коней, які билися за нужденний харч. Під ранок багато сотень хозарських коней вирвалося з табору. Степовики й не намагалися завертати втікачів.
Коли обоз повільно рушив, Всеслав послав діяти кращих стрільців на кращих конях. Степовики спробували відігнати слов'ян. Хозарські стріли не діставали слобожан, а діставши — не били. їхні коні, ошалівши від спраги, очманівши від зав'яленого м'яса, яким їх годували замість трави, мчали, як у лихоманці, і враз зупинялися, не слухаючись нагайки. Спорожнивши свій сагайдак, росич від'їжджав за новим. Небо спадало дощем стріл, стріл не шкодували, берегли себе. Коли осідала пилюга, помічали, що на дорозі хозарських підвід залишалися тіла людей і коней, коней і людей. Наче горбки біля ховрахових нірок, вони позначали скорботний шлях степовиків. Ось один, другий, і два, і п'ять одразу — часті, ніби купини на моховому болоті.
Змахи крил хижих птахів, що падали на здобич, здіймали хмарки попелу.
Того дня знесилені хозари не дотягли до заходу сонця. Сяк-так вози утворили коло.
Росичі наблизилися, приглядалися, щедро тратили стріли. Вночі, оточивши стан, вони виловлювали тих, що намагалися поодинці дістатися до лісів, соковитих, багатих на воду.
Вранці від хозарів втекли нові табуни коней. Цього дня возовий стан залишався нерухомим. Наблизившись до нього, росичі зустрілися із степовиками. Ступою йшла хозарська кіннота — напівмертві люди на знесилених конях.
Можна було набрати в полон хозарів для весняного торгу з ромеями. Та збурювалася думка: а не вдару вав ти життя, чи не годуєш того, хто перетяв горло твоїй матері, синові, батькові? Нехай і не самого вбивцю, а його брата ти годуватимеш, його друга, його одноплемінника, який прийшов здалеку нічийною землею з думкою погубити слов'янина, якого й імені він ніколи не чув...
Князь Всеслав не шукав хана Суніку, щоб позлорадіти суєтним словом. Хан пропав безіменно, пішов у землю голий серед інших голих тіл, закопаних у глибоких могилах, щоб звірина, розривши, не випустила на світло місяця мстиві душі хозарів.
Свою обіцянку Всеслав виконав сповна. Двох хозаринок, можливо з числа жінок утихомиреного залізом хана, залишили живими. Дали їм коней, зброю, дали харчів, провели до свіжої трави і відпустили на волю хозарської долі.
7
Співають колеса хозарських підвід. Розхитуючись, смикаючись у баюрах, хилячись, неначе човни на Дніпрі під свіжим вітром, рухаються до Росі криті підводи, заввишки з хату. Погано слухаються коні чужого голосу, не розуміють чужих слів.
Трудися, князю, трудися, воїне! Смерть іде поруч з вами. Вона — всім уготована. Душі вбитих метаються над землею, як зграї сполоханих птахів, як табуни, покинуті пастухами. Це уготовано воїну. Тож трудися, квапся здійснити свою справу.
Остогидла вухові надокучлива скарга коліс. Згарище гнітить серце, млосний запах тліну. А погані скільки! Від самої Прип'яті до Теплого моря між чорнокрилих пролетіла чутка про розкішний стіл. Ворон-крук, сіра ворона, сорока, коршун — усі тут. Вони ненаситні, як непоховані душі.
Росичі йшли облавою, відтісняли на свій бік, до Росі хозарських коней, збирали зброю, одяг. Птахи показували. Тільки дивися, куди летять, де сидять. Засіялася степова дорога. Навесні на вдобреній попелом землі піднімуться трави дужчі, ніж були. І випадковий мисливець наступить на жовту кістку, під його ступнею хрусне стріла з наконечником, поїденим іржею.
Вози наповнювалися здобиччю. Скоро нікуди буде класти, а все звозять і звозять воїни, байдужі до цінності взятого. Князь велів усе збирати, він знає, він Віщий.
Вершник, не відчуваючи, забувається в сідлі. Кінь зупиняється, чоловік утикається обличчям у гриву. Мить — і він прокинувся. Поперек гнучкий, ноги тримають коня обручем, це стомлена душа задрімала. Віщий велів, щоб не пропадали марно сідла, стріли, вуздечки. Велів брати все, до ременя, до розірваного каптана, до зламаної шаблі.
Біля Росі родовичі підготували зустріч переможному війську. Столи поставили з драбини, з обложних хозарських щитів.
Князь-старшини Могута і Плавик постаралися з почас-тунком, вони могли підготуватися до зустрічі: це вони відмовилися дати дружинників, коли надійшла звістка про нещастя. Чоловіки їхніх родів дома сиділи, готуючись відбиватися з-за тину своєю силою. Не дійшли до них хозари, а то загинули б їхні гради, не вистояли б перед хозарською силою.
Сусіди — Плавик і Могута — безжально затискували вільних ратаїв-викиднів, вважаючи їх поза родом, зате розумно вели родове господарство і були між росичами найбагатші. Ото ж бо і навезли вони до берега Росі глибокі діжки меду, простого і ставленого, м'ясива різного, солодкої домашньої свинини. Туші ялівок, бузівків, кабанчиків смажилися на рожнах, пеклися в ямах. Десятки сотень качок і гусей, настріляних на озерах, лежали на плетінках, коричневі, копчені, скапуючи запахущим жирком. У корчагах умлівало варево. Чекали каші з полби, з гороху, з піханої пшениці, підсмаженої на сковородах. Високі фляги були повні зеленої олії, щойно вичавленої з насіння коноплі й льону.