5
Сухого літа Рось-ріка міліє задовго до найвищого стояння сонця, виступає каміння на перепадах, відкриваються скелясті гряди.
Брід у коліні навпроти слободи обмілів раніше пори, і хозари розтягли їжаки. Слобода була затиснута, як щука в сліпій протоці, перегородженій плотом. Хозари не любили нападати на недоступні місця. Горб, на якому осіла слобода, був крутий і високий, ще вище здіймався вал з міцним тином. Надто багато життів забере відкритий напад, краще вдатися до давнього засобу — голоду.
Дні не йшли — тяглися тягучою живицею-смолою, як з підрубаної сосни. Щерб, на якого воєвода покинув гніздо, заповзятливо вчив підлітків. Наука йшла, як і завжди, ніби за тином не стояли степові люди. Билися мечами й шаблями, кололи списами, до знемоги тримали колінами тяжке каміння.
Обезсилена в леті падала в дворі хозарська стріла.
Припинивши працю, молоді слобожани припадали до потаємних щілин у тину Безногий стрілець Горбий перескакував на милицях, гула і туго ляскала тятива всією силою турячого рогу важкого лука, і, якщо не встигав сховатися хозарин, молоді заздрісно кричали: — Труп, труп!
Каліка озирався, реготав, бив кулаком у гулкі груди, як молотом у бочку. Він щасливий, тут він перший воїн, муж!
Щерб лаяв підлітків дармоїдами-ледацюгами і стусанами гнав до справи.
Із слобідської вежі не переставала сотатися вгору тонка цівка диму на знак того, що хозари не перейшли Росі, що слобода ще жива. За димами та загравами слобожани знали, що загинуло три гради, вгадали, чиї гради погублено. Де ж свої, де воєвода?
Вдень із слободи було видно далеко. Вночі приходили темнота і сумніви. Загинули слобідські з князем, загинуло ополчення. Щерб розмірковував, нишком від менших радився з кількома старшими. Хозари розорять землю вщент, але не залишаться в ній навіки. Що ж тоді робити? В слобідській фортеці багато припасів, є колодязь. Якщо хозари підуть на злом великою силою, не щадячи себе, тоді не відбитися. Не підуть — неподатливе місце вціліє. Піти навздогін хозарам, відбити своїх полонених, скільки буде сили, чи зберегти себе? Затворникам здавалося, що вони самі на роській землі.
Старші були готові побачити, як хозари почнуть зумисне, щоб вони бачили, гратися слов'янськими головами, складати їх купами, як розіпнуть вибраних полоненників, щоб нагнати страх на обложених.
Та якось на заході сонця в слободі помітили вершників, що переправлялися в Заросся на схід від броду. Подумало-ся, що це свої. А то чому б їм іти плавом, а не через брід? За всі дні вперше з'явилася надія.
Ратибору згадувалося, як степ пах горілим у затишних вибалках, коли він повертався з далекого дозору. Нині і вночі пахло так само. Заросся згорало від сонця.
Небо розсипалося зірками, співали цвіркуни. Здалеку долинав багатоголосий жаб'ячий гам. Раптом, розростаючись, він злітав над просторами, тривожний, тріскучий, і змовкав, задушений ніччю. Хтось топтав пересохлі озеречка й болітця, хтось крався між очеретом, рогозою, рдесником, хтось полює за живим м'ясом.
Щербатий місяць зійшов уже за північ, лісові тіні згуск-ли, галяви строкато забіліли, ніби вологі. Світло вводило в оману: в задушливу ніч роси не буває.
На світанку Ратибор вийшов зі своїми в тил хозарам, на південний край Турового урочища. Широке обіддя хозарських коліс позначило степову дорогу, підсохлі трави не могли налити соком і підняти зламані стебла. Тут, від маленьких іскринок, які залізо викреше з душі кременю, судилося народитися великому лихові для всього живого.
Кінному легко назбирати в лісі сушняку і розкидати по степу вогнища. Через Турове урочище протягли доріжку хмизу. З багаття, розкладеного в лісі, вершники вихоплювали жахтячі головешки і мчали в степ. Припавши до землі, чоловік роздмухував вуглину, поки не заблимає бліда душа вогню. Степ закурився сірим димом.
Мстиша, друг Ратибора і родович Всеслава, зареготав.
— Славне буде пожарище! Як мені хочеться скуштувати смаженого хозарського м'яса! — і закрутився в танку.
Сумно і страшно дивилися на здичавілого Мстишу воїни із загиблих родів.
Нові й нові місця степової дороги зітхали димом, розросталася пожежа, потягло горілим. Мстиша танцював і танцював. Невеликий на зріст і міцний тілом, він плескав у широкі долоні, клацав пальцями і викрикував все одне й те саме:
— М'ясця мені смаженого, паленого, копченого!..— Двоє діток було у Мстиші. І до дружини він любив відлучатися частіше від інших, тужачи за ласкою.
Ратибор схопив друга за плечі. Мстиша вирвався, затрусився, закричав:
— Не руш мене! Не руш, ти, залізний! — і скочив у сідло.
І всі нарізно поскакали степовою дорогою, погамовуючи пекучу муку пожежею. Збирали хмиз, розкладали нові багаття, перехоплювали степову дорогу стежками вогню.
Уже зметнулася дика пташина; забувши про працю повсякденних ловів, втікали яструби, спорхував перепел, зривалися куропатки, відлітали стрепети, рятуючи свої виводки. Гинули безпорадною смертю миші, коники, самі скакали в огонь, тисячі тисяч малих життів пропадали в сліпому гніві вогню.
Пожежа народжує вітер. Палаючий степ розбурхав повітря. І раз, і двічі зітхнуло небо, відчиняючи ворота вітрів, і кинулися вітри від прозорої небесної тверді на неподатливу твердь земну і заграли на випалених, оголених гривах.
Втікаючи, змішалися вовки з козами, корсаки і лисиці з зайцями. Табун тарпанів пробіг через Солодкий струмок, важке стрибання турів було чути на верстви. Потрапивши в пастку між двох вогнів, мешканці степу рятувалися в ліси. Кам'яний бог забутих людей безлико дивився на схід, байдужий, обкурений кіптявою.
На Туровому урочищі старі дуби, які пам'ятали гуннів, знову побачили вогонь, що підповзав до коріння. Як і тоді, старих рятувала товста кора, як і тоді, гинув молодняк.
Стоголові вітри крутилися, сповиваючись у попіл. Звивши згар з полум'ям, вони, знайшовши забуті кості, палюче гладили їх гіркою ласкою запізнілого похорону, заглядали в розкриті палкому диханню тріщини землі і каміння, випалювали живе, і бавлячись, сіючи вогонь, вогонь і вогонь. Недобрі сівачі! Злі вітри війни, німі соратники, сліпі помічники, глухі союзники, одні ви радієте загальним нещастям. Випусти вас вільно, і ви пожерете весь світ і вп єтеся перемогою, лише коли по всій землі пронесете смрадно-чорне пожарище смерті.