2
Більше не висилали за градський тин, як завжди бувало, сторожів на нічний обхід. Не охороняли, як велося з діда-прадіда, посіви від потрави. Перед заходом у хліба падали зграї строкатих качок. І вночі, коли ніяке око не впильнує перельоту пташини, бадьоро свистіли над градом крила. Одні табуни, наситившись, ішли на озеро, інші, втамувавши спрагу, летіли на зміну. Табуни гусей падали на поля тричі на день: вранці, посеред дня і надвечір.
Немає в полі господаря. Злодійкувата качка шолопає внизу, спиває повислий колос, підзбирує на землі. Гуска ламає грудьми, топче, вибиває хліб. Де жирував гусячий табун, наче коні качалися, і людині не залишиться нічого.
Росичі пам'ятають, коли вепри перевелися всередині їхнього кону. Витіснені вепри жили в Зароссі і на лівий берег Росі переправлялися плавом. Іноді вепри забредали від ілвичів. В ілвичів землі більше, ніж у росичів. Хозари сполохали вепрів. На полях черв'яками звивалися чорні спини свиней, що перетворювали посіви на гній.
Над роськими градами нависла самотність. Зачинившись, родовичі не знали, що діється на землі. Укріплювалися проти хозарів і проти туги. Чекання гірше від самого лиха.
Іноді вдавалося помітити цівочку диму з боку Росі. Слобода трималася проти хозарів. Свого диму в граді боялися. Остерігаючись хозарів, огнища для готування їжі палили вночі.
У Біляєвому граді настав день, коли на узліссі, на дальній межі, стали помітні кінні. Свої чи чужі? За півтори верстви не розгледиш ні облич, ні зовнішності. Вершники розтали в кущах. А безлюдні поля вже не здавалися безлюдними.
Увечері далеко почулися звуки била. Ніби в граді сусідського роду, де тримав старшинство Горобій, Вночі з того ж боку заграва підсвітила небо. Побоюючись, що в темноті хозари несподівано накинуться на град, Біляй послав у поле дозорців. Не дорослих чоловіків, яких надто мало залишилося в граді, а прудконогих підлітків із собаками. Тяжка тривогами ніч завершилась нічим. На ранок слобода і далі підтримувала дим, а на заході, де жив рід Горобія, видноколо стало чистим.
Минала перша чверть дня, і хозари прийшли на поле. Від погосту вони їхали з того узлісся, де вчора виднілися кінні. В граді почали бити в било і підняли густий дим. Нехай інші роди знають, де хозари.
Хозарські коні спасали хліба, хозарські воїни об'їжджали град, приглядаючись, як і звідки підступитися.
У граді біля казанів зі смолою лежали черпаки на довгих держалнах. Нагострені сокири, ножі, списи, мечі. Натягнуті луки, стріл вистачить. Та мало кому із захисників по руці та зброя.
Чоловіків майже нікого, немає в граді стрільців, і близько ходять хозари, строкаті, на різномастих конях, дикі, хижі.
За тином родовичі — жінки, дівчата, старі люди. Діти біля дорослих. Хоч піднесе, хоч у руку подасть потрібне, все ж допомога. Найменших заховали в тайник, підпільний хід. Доглядає їх Анеїна сусідка, бабка Арсиня, оберігає зернятка роду.
Хозари підвозили з лісу товсті в'язки свіжих гілляк і, прикрившись гіллям і щитами, лізли до граду. Вони кидали снопи гілок перед ровом, гатили воду. Хто з градських умів стріляти, намагався бити в щілини між палями. Хозарські стрільці змусили захисників сховатися.
Тин висотою на три людські зрости здається дуже високим, рів — широким. Та хозари в рову, гатять рів. їхній вереск, крик, гамір — скрізь. Тріщить під ногами хмиз, хлеще вода.
Над тином злітає арканний зашморг. Захопленого наосліп хлопчину мотузка повалила, смикнула між гостряками паль. Хтось рубонув петлі. Дитина впала, не скаржачись.
Аркани чіплялися за палі, хозари кричали: "Харр, харр!" На тину враз постало багато хозарів. Набираючи черпаками з казанів, жінки поливали смолою, рідкою, як вода, чадно-палючою. Душно, курно, дико. Темно, ніби вночі. Незвичне до обладунку жіноче тіло обливається потом. Під казанами жахтить вугілля, збоку до жару підсунуті корчаги із запасною смолою. Не линути б смолою по своїх. Своїх не пообпікати б...
Млава не помітила, як її подруга впала під хозарською шаблею. Не бачила, як убивця, що здолав тин, сам ліг від чийогось списа. Інші руки підібрали подружчин черпак. У казан перехилили запасні корчаги. Та ось залізо черпака зашкребло по міді. Хрипло, з жіночими сльозами, що підкотилися під горло, Млава закричала, хоч її ніхто не чув у загальному гамі:
— Смоли давайте, смоли!
Немає смоли, порожні корчаги. Млава побачила подругу-сусідку. Вона лежала ниць, і розкручені коси тліли на вугіллі. На темному тину — бризки і патьоки, чорні, мов колесний дьоготь. Кинувшись до паль, Млава присіла дуже вчасно. Стріла просвистіла, ледве не зачепивши шкіряну шапку. В очах залишилося жахливе видовисько: на снопах хмизу, що завалили рів до верху, хто корчився, хто рвав з себе лати, одяг.
— Смоли, смоли!
Діти тягли луб'яні козуби з розігрітою смолою, несли кулі з вугіллям. Міхи роздували синій вогонь, чадний, як у кузні.
Хозарів як не було. Прибіг підліток із словами:
— Князь-старшина велів вам. Хозари прикриваються від смоли. То ви на них балки кидайте.
І знову хозари за тином. Несуть над собою плащі, шкури, сунуть, наче степові черепахи.
Роська жінка могла підняти мішок зерна пудів на п ять-шість. Ноша дров, куль ріпи пудів на три здавалися легкими. Через тин падають на хозарів кряжі, балки. Летить палючий дощ чорної смоли.
Здається, відбилися. Та зі всіх родовичів один Біляй охоплює поглядом і град, і те, що діється за тином. Уже з усіх боків лізуть степові люди, нічим не зарадиш, немає запасних людей. Град міг би відбитися від злодійського нападу, відстояв би себе від сотні-двох степовиків. Проти війська граду не відбитися, навіть маючи всіх чоловіків за тином. Біляїй рід закінчувався під довгою ступнею хозарина.
Князь-старшина був сам, усю малечу розіслав з останніми раяннями. Чверть дня протримався град. Хоча мало, а таки взяли хозарських життів. Іншим буде легше.
Розлучаючись із життям, Біляй преславно світлішав розумом, міцнів волею. Внизу, в дворі, вже кричали чужинці. В хаті — ні душі. Є і гаряче вугілля, трохи роздмухати — запалає смоляниста кора жіночого дерева. Стіни сухі. Як старий трут, сухі й чорні крокви даху. Запалало все враз. Старий князь вийшов із дверей з мечем, махнув раз-другий. Бив по-старовинному, без промаху, але тіло своє не бажав захищати. З розрубаними грудьми, осліплений кров ю з прибитого лоба, Біляй відступився просто в полум'я, зумівши затулити двері, накинувши засув. І ліг, помираючи.