Гради народжувалися з однаковою думкою про захист у поселенні, як у фортеці. Починали будувати їх з рову, продовжували зведенням тину. А будинками лише завершували.
Анея вийшла із свого града рано-вранці; зараз сонце вже доходило полудня. Прямою стежкою треба було б іти верстов шість, не більше. А лісом, оминаючи засіки, було, певно, втричі довше.
Анея обійшла огороджені тинами і захищені глибоким ровом градові задвір'я. Як заведено, рівчаки, яким допомогла людська рука, заповнювали рови. Тут рів був майже сухий — очевидно, ще не розчистили зарослу бур'янами канаву. Круті береги затягло малинником, місцями внизу стояла вода, покрита ряскою. Грівся на сонці товстий вуж. Він не поворухнувся, і жінка зійшла зі сліду, протоптаного людьми і худобою, щоб не зігнати змію. Добрі змії, чорні, в коронках білочревні вужі та коричнево-бурі полози часом жили під хатами. Діти гралися з ними і пили молоко з однієї чашки. Добрі змії ворогували з гадюками. Туди, де живе вуж чи полоз, гадюка не заходить.
Перед околицею через рів був перекинутий міст. Чотири прогонні балки, опираючись на козли, несли настил з пластин — розпластаних вподовж балок. Краї мосту лягали на вкопані в землю колоди. Дерево повищерблювалося під копитами, розтіпалося на лико під колісьми возів. Міст давно не міняли, не забирали, як робили при звістці про наліт степовиків.
Для проїзду в тину було залишено вузьке місце — розпростертими руками можна було дістати до обох брамних стовпів. Проїде підвода — і добре. Важке полотнище воріт було відхилене, і вхід загороджували дві жердини, щоб не зайшла заблукала худобина. Анея, зігнувшись, пролізла попід жердинами. Роки вже були не ті, щоб перескочити, як бувало.
Від воріт вузька рівна вулиця майже одразу впиралася в глуху стіну хати. Уступ був перешкодою для того, хто з розгону ввірветься у ворота. Обійшовши стіну, вулиця знову витягувалася прямо.
Тихо, безлюдно, всі за роботою. Двох жінок зустріла Анея на всій вулиці, поклонилися одна одній не за однаковим звичаєм. В десяти родах росичів набереться не більше десяти сотень дорослих, усі знають своїх в обличчя. Жінки не спитали Анею, чого прийшла із свого роду, тільки побажали здоров'я. Господар гостя не питає, Анея тут гостя усіх. Біля Горобієвих воріт Анея потягла за дерев'яне кільце. Внутрішня клямка піднялася.
Хвіртка відчинялася назовні, а колода була врубана з нахилом всередину. Важке полотнище хвіртки, зібране з дубових опілків пальців на чотири завтовшки, могло наздогнати необачного відвідувача і, чого доброго, мало не зламати хребта. Вдома в Анеї була така сама хвіртка, тому стара встигла переступити через поріг. Позаду клямка сама піднялася по скосу і заскочила в паз. Ворота, як і градські, були вузькі, ледве проїхати, зсередини міцні засуви були вставлені в ковані гнізда.
Двері й ворота завжди мають відчинятися назовні. Бий по них, будуть тримати, поки не розсунеться вся будівля. Багато клопоту й праці вимагає фортеця, багато рук відриває вона від інших, потрібних справ. Усі тини, товсті стіни, рови... Робота велика. Набагато легше і простіше живуть далекі від степу слов'яни.
На тісному''подвір'ї, кроків десять у довжину, не більше — в ширину, вибравши місце на прогрітому осонні, лежав собака. Був він завбільшки, як тримісячне теля, в сизій з сивинКою шубі. Почувши Анею, собака підняв зарослу морду — через цупку шерсть ледве зблиснули очі — і знову опустив на лапи. Звірові собаки були навчені не гарчати, тим більш не кидатися на людей у дворах, на вулиці. Якщо господар не накаже. Чужих у своєму роді немає, нема сусідів—усі свої. Кому що треба — спитай, нема нікого — візьми сам, не гаячи часу. Потім скажеш чи віддаси.
На голос Анеї вибігла дівчинка років чотирьох, в сорочечці, і задивилася на гостю. За дівчинкою вийшла росла жінка, високо несучи важкий живіт. Та й без того, з самого стомленого обличчя в темних плямах, одразу було видно, що вже близько до пологів.
З натугою молодиця поклонилася, намагаючись дістати рукою землю:
— Будьте здорові, матінко Анеє, от мені радість послали...
— Будь і ти здорова, молодице,— відповіла стара,— давно не була я тут, А батько ж це де? Чи не подався куди?
— Тут він, у сусідів. Та ви, матінко, заходьте до хати, перепочиньте, хліба-солі скуштуйте.
Гість далекий, з іншого роду, господареві не годиться його не вшанувати, а гостеві не можна відмовлятися: гребує, виходить. Зневаження звичаю може стати образою на цілі роки.
Двері до Горобієвої хати низькі, заходиш — кланяєшся. Не з гордості будують росичі низькі та вузькі двері, а для оборони. І віконця вузькі — дорослому не пролізти. В глибині хати на земляній долівці влаштовано огнище-піч з тесаного дичака. Над ним дах, по-літньому розкритий широкою продуховиною для тяги диму. Взимку продуховину закривають, дим витягує через відкриті двері. Зате коли дрова звугляться і двері зачиняться, в хаті тепло, хоч геть роздягайся.
Дах-стріп зібраний без стелі, видно балку-сволок з крок-вами-дилями. Всі росичі ставлять хати однаково. В хаті темнувато, особливо для того, хто зайшов із світлого дня. Оброслий сажею дах чорний, наче фарбований дьогтем. Чорні й стіни, в пухкій, як хутро, сажі. Сажа скрізь, де в повсякденному житті до неї не дотикаються спини й руки. До всієї сажі рука господині з мітлою і віником дотикається двічі на рік: по весні, перед ясним жіночим святом першого березового листка, і по осені, коли росичі втеплюють житло перед холодами.
Довкола стін ідуть широкі, на п'ять чвертей, лави-лежан-ки, на них і сидять, і сплять. Зимами, коли надокучливі дощі переб'ються морозами, сплять і на полу — далекий куток хати весь перекритий дощаним помостом. На полу можуть влягтися і двадцять душ. У Горобія мало народу в сім'ї, а хата велика. В лісі живуть росичі, дерева багато, будують просторо. Праворуч від входу до стіни прилаштовані перегородки, вхід завішений сірою тканиною. Там — постіль господарів. Другий такий самий кут — для жонатого сина.
З приказуванням та з припрошуванням, які язик промовляє, не замислюючись, і які, не думаючи, сприймає слух, дружина слобідського воєводи Краса всадовила Анею за довгий стіл, ніжками вкопаний у долівку. Легко відкинувши товсту ляду високої скрині, господиня витягла дерев'яну таріль з вареним стегном — шинкою дикої кози, поклала на стіл довгий ніж.