Від хвиль, розбитих хвилеломом, злетіли струмені води, і, коли вал відкочувався, по стіні шуміли потоки. Юстиніан любив будувати. Минуть віки, а люди ще будуть захоплюватися його творіннями. Треба будувати на тисячу років
і мури, й імперію. "У хвилях більше піни, ніж енергії",-
думав Юстиніан.
Вітер кинув бризками в обличчя базилевса. Було приємно відчувати на губах холодну солоність зимового моря. Бушуй! Юстиніан узявся за зубець. Ти тремтиш, каменю, ти боїшся? Слабкість стін іде від надмірної твердості каменю. Він не вміє гнутися, як безстрашна воля.
Юстиніан не забажав обернутися. Він боком відступився від парапета до залізних дверей бойової башти. Відполірований засув беззвучно повернувся на змащеному шарнірі. Всередині було темно, наче в печі. Базилевс намацав ногою знайомий початок сходинок. Піднявшись нагору, Юстиніан дозволив собі глянути на місто.
Місто горіло безшумно. Пожежі освітлювали знизу арки водопроводу, і здавалося, що деякі з них розплавилися. Відблиск заграви ворушився на хмарах. Вигорав Октогон, гніздо олігархів.
Юстиніан не любив багатих, вони завжди прагнуть стати між Владою і підданими. Кожен, хто має владу над іншими, небезпечний. "Я повинен зменшувати навіть владу батьків над дітьми, чоловіків над жінками",— казав Юстиніан.
Багатоплемінний охлос ще небезпечніший. Греки нікчемні своїми спогадами про буйні демократії, рештками філософських академій та адвокатської патяканини. Араби й сірійці огидні крутійством, євреї і самаритяни злісно вперті в своїх хибних поглядах, вони — відверті противники Влади. Готи, гунни, слов'яни, герули, гепіди, вірмени, ібери, ісаври, епіроти, македонці, єгиптяни — болото. Народ є омана, застарілий забобон спільності людей, що говорять однією мовою. Христос створив град божий, не обмежений мурами. За зухвальство вавілонського стовпотворіння бог покарав людей розділом мов, володінь, тираній. Потім з волі господньої в один і той же час явилися два паростки — церкви Христової і Римської імперії. їхня тінь нехай покриває світ. Вони одні здатні з'єднати в своїх надрах під єдиним скіпетром весь людський рід до Світового океану.
Що це місто! Нехай очищається вогнем. Мізерне життя в плоті — прах.
Звівши очі вгору, Юстиніан побачив величезний хрест, що сяяв у хмарах. Христос Пантократор! Чудо, чудо! Бог послав базилевсу видіння, знак перемоги, як Костянтину!
Хрест відлітав на захід. Юстиніан скинув руками, він відчув крила. Невже господь хоче вознести його зараз?! Та ні, ще рано, ні, не можна піти з життя, не завершивши служіння. Складаючи угоду з небом, Юстиніан говорив:
— Клянуся відновити єдність імперії до Гадеса й Альп. І далі не вкладати меч у піхви. Я до останнього подиху ширитиму владу хреста. Клянуся захищати церкву навіть від неї самої. Клянуся не переставати переслідувати схизму, поки єретики не зрозуміють, наскільки я турбуюся про їхні душі. Я єднаю підданих у вірі. Допоможи ж мені, Пантократоре, роз'єднати людей во плоті. Ти знаєш, що злоба повинна нуртувати всередині людей, не спрямовуючись проти Влади. Допоможи, ти бачиш, як дикі сили б'ються в мої стіни! Я спокійний, ти дарував мені видіння.
Вітер рвонув з новою силою, хрест зник. Гострий зір базилевса помітив фігурки людей на хребті водогону — щури на задніх лапках. З чорного Понту скочив шквал, над кам'яними арками зметнулося полум'я.
Бог мстився.
Тронна зала палацу Христотриклінія називалася Залою Милосердя. Всередині купола був зображений Христос.
Схиливши голову, він слухав Жінку, а вона, легко обнявши плече Сина Людського, щось йому шептала.
Художники-християни вже зуміли далеко відійти від плотського мистецтва язичників: дух переміг. Худий, суворий суддя був намальований з темними щоками, які попровалювалися від пощення, з мертвотним поглядом величезних очей, з жорстокою складкою худого рота, байдужий, звернений у себе, з рівним волоссям, схожим на мертву траву. Лоб Христа, обтяжений терновим німбом, неосяжно широкий, свинцево-тьмяний, з ледь помітними тріщинами зморщок, схожими на тріщини старої кості, заховував фатальну таємницю. Приголомшлива гнітючість уваги, з якою Христос слухав виснажену Жінку, жахала і мало доброго обіцяла заступниці. Ні, коли б жив такий Христос, від нього, як від утілення чуми, збезлюдніли б дороги Палестини. І не пальмовим гіллям, а замкненими ворітьми, киплячою смолою, стрілами баліст і камінням катапульт зустрів би Єрусалим страшного гостя. (
Рибалки й бідні ремісники, його апостоли, з'явившись через думку і руки благочестивих художників, перевтілилися в розкішно одягнутих старих сановників з дерев'яно-безжальними ликами людей, в своїй зневазі до світу живих, байдужно готових на найгірше, на найкраще — як накажуть. Добрі ангели божі спиралися на кам'яні хмари з двозначними виразами мужів-жон. Все людяне було вигнано з храму з жорстокістю ката, який продумано розшматовує тіло мордованого.
Виважений вибір слів ніби раз назавжди пояснив таємницю поєднання духу й плоті: незмінно, непорушно, нероздільно і — незлитно. А мистецтво викривало неспроможність християнських софістів. Несамовито жорстоке нищення Христової плоті обіцяло людям таку саму тяжку долю.
Раби звички, палатійські сановники не бачили істини, так добре виписаної всередині купола Христотриклінія. Як і всім іншим людям того часу, Христос, вислуховуючи Милосердя, промовляв очам візантійців стільки ж, скільки поглядові тварини. Трагічний символ залишався непотрібним, непрочитаним ієрогліфом.
Сьогодні сановники були заклопотані тільки одною думкою: життя кожного з них може скінчитися з життям базилевса, якщо Божественному волею небесного провидіння визначений передчасний кінець.
Етикет вимагав дотримуватися тиші. Сановники мовчали, як і спафарії, що охороняли входи. Заковані в залізо колоси завмерли в позах спокою мужніх.
Відбиток язичницької давнини лежав на незвичайному побуті і дивовижних звичаях особистої охорони Юстиніана. Своїм зразком, нехай викривленим, навіть понівеченим відображенням мутних, потворних дзеркал переказів, спафарії мали священний легіон еллінських Фів. Ніяких обов'язків, крім війни. Триста фіванців, вибраних із вибраних, два чи три століття вміло змінюючись, були нерозлучними, як пальці на руці. Вони завжди перемагали. Тільки при Херонеї 1 створена Філіппом 2.фаланга розчавила священний легіон Фів. Триста загинуло, жоден не відступив. Якби того дня Еллада могла вивести в поле хоча б учетверо меншу в порівнянні з македонською армію, але рівну фіванцям за мужністю і підготовленістю, Александр, син Філіппа, скінчив би своє життя темним вождем розбійників-горців.