Базилевс Юстиніан вигравав вісім солідів чи статерів на фунт. На кожному кентинарії, який базилевс платив найманим солдатам, постачальникам чи яким відкуплявся від войовничих сусідів, державна скарбниця вигравала вісімсот статерів золота, заміненого міддю.
Біля солдатів зупинився запізнілий сановник. Його чорне волосся кучерявилося, губи були яскраво-червоні, рівний лоб високий. Безволосому обличчю, видно, не треба було бритви, в шкірі і в кутиках рота було щось бабське
Простягнувши Індульфу кілька статерів, сановник з особливою вимовою сказав по-слов'янськи: — Тобі. Твоїм друзям.
Євнух-сановник Нарзес, Хранитель Священної Скарбниці, славився між солдатами своєю щедрістю.
Холодний вітер, увірвавшись у Палатій, приніс запах горілого, нагадавши разом із золотим дощем про збунтовану Візантію. Та запах пожежі був одразу витіснений знайомими пахощами. Дорога ще не звільнилась. Знову, наче мідний бивень на носі бойового корабля, похід відкривали спафарії. Та за ними, ніби додатковий захист цінності навіть більшої, ніж сам базилевс, човгав табун євнухів. Однаково гострі погляди з-під поморщених повік, однаково брезкла шкіра облич робила цих особливих ромейських істот рідними братами. Руки євнухів ховали в зборках хламид кинджали не знаної в інших землях форми. Руків'я тримало два клинки, спрямованих у протилежні боки; дві оси, зрощені лобами. В таких кинджалах приладнувався особливий пристрій, за допомогою якого можна було вприснути в ранку отруту єгипетських єхидн-гаспидів, від чого неминуче наставала смерть у великих муках.
У Палати було багато євнухів: вважали, що розум потвори, вільний від пристрастей, надійніше служить господареві, ніж грубий глузд мужчини. Адже і слуги божі, ангели, херувими, серафими, теж істоти особливого роду, а диявол — це всі знають — чоловік.
За євнухами йшли чотири жінки, одна за крок перед одною. Під діадемою базилиси біляве волосся в золотій пудрі лежало важким вінком, як на головах богинь. Феодора дивувала більше, ніж викликала захоплення. її обличчя здавалося вирізьбленим із каменю, щойно загладженого і відшліфованого. Дивовижно довгі вії кидали тінь на щоки. Маленький рот був скоріше дитячим, аніж жіночим. Вона не йшла, а поривалася вперед, витала, наче зіткана з повітря. Ніхто із солдатів не міг зрозуміти, скільки років цій істоті.
Феодора пройшла мимо слов'ян, як проходять повз стіни. Але Індульф зустрівся поглядом з Антоніною, дружиною полководця Велізарія, і йому здалося, що супутниця базилиси ледь помітно усміхнулася. І Антоніна, і дві інші повірниці Феодори — Хрісомалло та Індаро — всі три красуні нагадували свою повелительку такою ж до ніяковості дивною свіжістю, юністю облич і сліпучим кольором шкіри. На підборідді Індаро був шрам. Казали, що вона на собі випробовувала втирання і хтось отруєним мастилом вчинив замах на красу і життя Феодори.
У звичний час, звичною процесією володарі імперії пройшли на вранішнє богослужіння. Та за собою вони залишили незвичне безлюддя. Мармурову підлогу останньої перед виходом з палацу зали оскверняли сліди від вогнищ. З попелу стирчали уламки обгорілих ослонів, табуретів, крісел. У кутках, під закуреною стелею, розплив-лися нечистоти. Валялися купи обгризених кісток, пруття хлібних кошиків і два трупи прислужників-рабів, які не догодили гостям. Вигляд частини палацу, природні ший для покинутого постою загарбницького війська, засвідчував нахабну розперезаність готських та герульських найманців. Учора їх привезли морем у Палаті й і вони тут ночували.
Кілька сходин вели з палацу до військового двору. З-за високого муру долинав гамір далекого натовпу. Десь чітко і часто били в бронзову дошку, з тих, що висять у дзвіницях біля християнських храмів. Удари обірвалися, стало більше чути гомін натовпу.
Готи й герули грілися на зимовому,, але теплому сонці Візантії. Високі світловолосі готи були, як на підбір, людьми зрілого віку. Народжені на землі імперії, давно втративши відчуття своєї племінної окремішності, вони спілкувалися і між собою військовим жаргоном із суміші еллінських і латинських слів. Довгорічна звичка не розлучатися зробила їх схожими один на одного. Важкотелесі ремісники війни, терпеливі і по-своєму старанні, вони, природно, відсіяли зі свого середовища слабких тілом і серцем. їхній обладунок і зброю, складену в зразковому порядку, в цілковитій готовності до бою, охороняли товариші, бо поряд були герули. А герули, не розстаючись з обладунком з товстої шкури під залізною лускою, не знаходили собі місця, як щури, що попадали в порожню цистерну.
Перекази про спільного предка не гасили ворожнечі між нащадками, навіть ЯКІІІО предок — рідний батько; приклад тому — Каїн і Авель Між готами й герулами стояли давні рахунки. Кожен гот вважав кожного герула ганебним творінням бога, а герули називали готів диявольським насінням.
' За біблійною легендою, Каїн убив свого рідного брата Авеля. Обидва були синами Адама і Єви.
Проте і ті, й ті були не лише давніми християнами а однаково сповідували догму Арія, який учив, що син божий був істотою досконалою, але не божественною. Імперія охрестила готів і герулів ще в роки визнання правлячою церквою вчення Арія. Згодом церква відкинула Арія, та раніше навернені й далі трималися віри батьків. Як і всі решта християн, вони вважали порятунок душі забезпеченим догмою, а не справами.
Місіонери проповідували істину варварам, піддані-єре-тики позбавлялися людських прав, майна й життя. А найманців і союзників-федератів правляча церква не помічала, хоча за порятунком їхніх душ не доводилося ходити далеко. Імперія цінувала не віру, а вірність цих своїх опор, а неприязнь між підданими і солдатами, як і племінна ворожнеча між окремими загонами, нічому не шкодила, бо і брехня буває для порятунку.
Комес герулів, їхній родовий вождь Філемут, квадратний, кривоногий, оброслий до очей рудою бородою, зупинив Рикілу владним жестом:
— Що вирішено? Що ми будемо робити?
— Не знаю, не знаю,— відповів Рикіла.
— Не бреши! — Філемут понизив голос.— Ти знаєш, і ти повинен мені сказати.
Греко-римлянин, що народився в Сірії, Рикіла був гінкий. Його голене обличчя з носом, що починався одразу від лоба, як у декого з еллінів, розсікала смуга. Коли б не було засмаги, яка залишила білою смугу рубця, слід заліза не був би помітний. Філемуту пощастило менше: чиєсь залізо, відскочивши від краю шолома, геть скосило кінчик носа. Обличчя з відкритими ніздрями нагадувало кабаняче рило.