Жовто-чорний метелик, обманутий нерухомістю, сів на вигнуту Всеславову спину, склав крильця, перетворюючись на деревний листок. Ратибор не бачив його, він дивився, як вилазило тупувате чорне жало. Ось прорізалося і вістря краю наконечника. Ратибор ледве вимовив:
— Вийшов, годі...
— Зрізуйте залізо! — відповів Всеслав. Його голос видався дивно пожвавленим і спокійним.
Воєвода й далі спирався об сідло. Ратибор теж тримав кінець стріли, а Крук товстими, але вправними пальцями стрільця і вмільця-зброяра, орудуючи гострим ножем, зрізав наконечник: готово!
Всеслав розігнувся. Обличчя в нього було геть чорне, кров заливала очі. Вони, як здалося Ратибору, сяяли червоним світлом, ніби всередині, за зіницями, палало полум'я.
— Тепер тримайте стрілу попереду! — сказав воєвода. Всеслав стояв на колінах. Ратибор і Крук, упершись
ліктями в сідло, взялися за стрілу. Саме вистачило місця для чотирьох долонь. І так само повільно, як проганяв через себе стрілу, Всеслав потягнув її назад. Відштовхуючись від сідла, він усім тілом відкидався назад. Ще натужився, ще — і раптом у руках Крука й Ратибора залишилася стріла. Віднині їй судилося зберігатись у хаті воєводи разом з мечем та іншими заповітними речами, за якими роська слобода пам'ятає своїх вождів і відомих воїнів.
Підвівся Всеслав, випростався, розправився. З жахом, намагаючись не потрапляти на очі, слобожан поглядали на свого воєводу. Кожен, прикладаючи до себе подвиг, пережив, відчув і спитав: "А сам ти міг би зробити таке?" Відповісти нелегко.
Від Турового урочища, розтягнувшись довгою валкою, скакали вершники. Це слобожани везли мотики і заступи, щоб копати хозарську могилу.
Всі люди одної мови, і ті, які жили на Рось-ріці, і найві ддаленіші мешканці заприп'ятських боліт, усі слов'яни до самого Холодного моря на півночі твердо знали, що турбота про людське тіло виказується для влаштування душі. При житті душа й тіло — одне. Як вода
2 В. Іванов
33
наповнює землю, як вологою напоєний живий листок дерева, як у кремені зачаївся вогонь, що видобувається ударом твердого заліза, так душа живе в тілі. Та й після руйнації тіла зберігається таємний зв'язок останків з душею. Спалюється труп на похоронному багатті — і очищена вогнем душа легко возноситься на небесну твердь. Там мати й батько чекають дітей, там друг знаходить друга, там кінець усім розлукам і — здійснення будь-якої мрії.
Якщо покинути тіло на здобич пташині, звірові, черв'якам — то душа неприкаяно блукатиме поблизу місця, де померла людина. Залишена без обряду, вона намагатиметься мстити не лише винним у смерті тіла, а й усім людям без винятку. Душа людини, тіло якої буде кинуто у воду, піде за ним, і горе тому, хто знайде таке тіло, не покладе його на багаття чи не закопає в землю.
Закопане тіло відводить помсту душі від людей, але інакше, ніж спалене. В землі душа залишається під гнітом, не вирватись їй ні під живе світло дня, ні під колискове мерехтіння зірок. Наче сповите дитя, ніби звір у тенетах чи раб, навіки прикутий до жорен, така ж безсила, непорушна душа того, чиє тіло закопане в землі. З часом підземний холод і морок роз'їдають душу, туга й голод за денним світлом виснажують надії, і вона, розчинена, згасає, як вуглинка під попелом, забуває себе, як збайдужілий старець, і завмирає навіки В земному супокої.
Тому ворог ніколи не стане ховати ворога. Тому краще загинути в бою, ніж померти рабом і не бути похованим.
Росичі остерігалися просто кидати тіла ворогів, щоб душі, блукаючи, не мстилися, перекинувшись упирями, не висмоктували б кров роських немовлят, щоб не навіювали ворогам сни, вказуючи дорогу до Рось-ріки, спокушаючи чужих слов'янським добром.
Нечесно і піддавати беззахисний труп нарузі. Зрізавши дерн, слобожани викопали глибоку яму в недалекому від ночовиська видолинку і поклали тіла хозарів у спільну могилу. Лічили, щоб знати, скількох перемогли.
В кущ густого полину заповз поранений і там спустив дух. Витягши тіло, Ратибор почав було його розглядати — і відсахнувся. Не чоловік, а жінка в чоловічому одязі була перед ним. Жінка — воїн. І смерть зустріла грудьми: ліве плече розсічене. Смагляве обличчя ледь скривило бажання щось сказати. Очі були відкриті, великі, блакитні. Обманутий їхньою живістю, Ратибор нахилився і побачив себе
відображеним у глибині. Наче він сам дивився звідти. Він вглядався, безсилий одірватися. Зараз вона оживе!
Довга коса, чорна, як перо ворона, лежала, ховаючись у кущі полину, і здавалася безкінечною. На грудях ледь здіймалися дві маленькі напівкулі, незаймано ніжні. Вперше перед Ратибором була жінка, в його владі, та безмежно чужа — її забрала смерть. Зламане деревце. І вже летіла муха до очей, де залишився Ратибор.
Хто ж зрубав хозаринку, хто погубив таку красу?! В полі зустрічаються, не дивляться на обличчя. Чи сама ти пішла на Рось-ріку, чи тебе повіз хтось, безсилий розстатися з твоєю ласкою?
Півжиття віддав би Ратибор за пригорщу мертвої води, щоб зцілити згублене тіло, та за пригорщу живої, яка поверне душу. Що — півжиття! В пристрасному затьмаренні він віддав би все, залишивши собі день, нехай годину, з воскреслою хозаринкою.
А там уже заповнили спільну могилу, засипали землею жовті хозарські тіла. Щільно втоптують грунт — не докопаються звірі,— закладають збереженими шматками дернин, щоб могила швидко злилася зі степом і ніхто не знайшов місця, навіть ті, хто копав могилу.
А Ратибор чогось чекав у сум'ятті спраглих бажань, тужив без надії. Ріг завив. Ратибор чув, та не йшов на збір.
Непомічений підійшов Всеслав. Віщий воєвода, сорокалітній чоловік, зрозумів двадцятилітногго, що ще не знав жіночого кохання.
— Не дам її закопувати,— сказав Ратибор, закривши щитом своїм від чужих обличчя й груди хозаринки.
— Так,— глухо згодився князь-воєвода. Йому заважала рана, набухав язик, зчавлювало горло.— Поклади її на багаття разом з нашими...
Здобуток дістався багатий — будуть ділити слобідські. Отримають потрібне, не обтяжуючи себе зайвим запасом. Воєвода турбується про всіх. У слободі, як і в родах, спільне господарство, спільні речі. Є в кожного і своє власне, потрібне для життя. Зносилося, зіпсувалося — дадуть нове, якщо не маєш змоги зробити сам. Роди разом обробляють поля," розводять худобу, збирають медові борті, ловлять рибу, полюють на звірину, тчуть тканини, вичиняють шкури, виготовляють знаряддя праці. Різні справи виконують різні люди залежно від сили і вміння, кожен в роді має право на все йому потрібне. Князь-стар-