Мене дуже тривожить, що промине ще нетривалий час – і оце якби ж то знаття може бути ще й ще раз повторене і з приводу ситуації, в якій опинилися сьогодні в Україні освіта, наука, культура, українська мова, загалом сфера нашої духовності. Це ж бо вона й віддана нині в країні – і то в найліпшім разі – на волю принципу якось то воно буде…
А як саме воно буде? А буде так, повторю свою найглибшу переконаність, що аніколи, аніяк, ані в жодному разі ми не витягнемо економіку, яку, звичайно, треба негайно, невідкладно витягувати, якщо відкладатимемо на потім питання ідеологічної, духовної сфери. Та певне, панове урядовці, тому й не витягується економіка, що сфера та не тільки залишена в нас напризволяще, а й зазнає руйнації. Я ж цілковито впевнено стверджую: те, на чому наразі акцентую, – це також економічна сила, а в його стосунках з власне економікою діє принцип сполучених посудин: не піднімається на щит державотворча ідеологія, нищиться культура – отже, ще більше регресує, нищиться й економіка, і, очевидно, навпаки.
Заздрю державам, лідери яких і розуміли, й розуміють цю велику істину, які переконані, що спрямовувати належну увагу на національну освіту, мову, на культуру – то означає спрямовувати її на національну ідею, а без потужної об’єднавчої національної ідеї яке й піднесення можливе, в тому числі й економічне!
Національна ідея, з мого погляду, то водночас і найактивніший діяльно-творчий фермент, і феномен вельми корисного стриму. Чому діяльно-творчий фермент? Тому, що вона згуртовує, об’єднує, збирає докупи, зцементовує в одне ціле націю, націлює її на спільність прагнень, мети, дій. Тож коли нація просвітлена провідною національною ідеєю, вона, можна сказати, подесятерює свої сили, рухається впевнено, максимально швидко, долаючи своїм натиском усілякі перешкоди.
А водночас, кажу, це й феномен стриму. А чому? Тому, що перейнятість індивіда національною ідеєю зрідні перейнятості, сказати б, вище духовним, божественним началом. А це вже і є феномен глибинно-внутрішнього стриму, що, приміром, уберігає націю від розгулу скорумпованості і мафіозності, від крадійства, від засилля злочинності, навіть від масово розгнузданого хуліганства. Ви не задумувалися, чому, чому всього цього "добра" у тих же естонців чи литовців, на приклади яких, на успіхи яких у своєму державотворенні я посилався, набагато менше, аніж у нашій благословенній Україні? Та напевне саме тому, що переважаюча маса людності цих етносів і осяяна отим світлом Божим – національною ідеєю. Прилучитися до мафіозних дій? Але ж це – на шкоду зміцненню моєї Литви або моєї Естонії. Щось вкрасти у держави? Але ж це означає – вкрасти у моєї власної держави, думкою про могуття якої я живу. І т. ін. Як мовиться, дай Боже, аби феномен, про який тут мовиться, чим скорше і щоглибше закорінювався і в наш український народ. Перебуває ж це, повторюю, у найпрямішому зв’язкові з укоріненням, культивуванням, оберіганням як найбільшої святині – національної ідеї.
Одне слово, дбаючи про економіку, про політичне зміцнення держави, давно вже час на ділі, а не на словах повернутися лицем до національної духовності. Може, вже й повернулися б, якби хоч трохи були наближені до ситуації, коли у владних структурах переважали б по-справжньому освічені, національно свідомі, високодуховні люди, якби хоч трішки переймалися б ми прагненням рухатися до здійснення мрії давніх мислителів про настання часу, за якого – пригадаймо – королями були б мудрі філософи.
Якби… Якби так було… Тоді, може, почала б у нас виходити на перший план концепція людського капіталу – та концепція, згідно з якою освіта, наука, культура – то є ключовий чинник економічного зростання та соціального й економічного благополуччя. Тоді, може, і ми навчилися б усерйоз сприймати те, що для передових країн є вже давно доведеним, аксіоматичним. Ну, наприклад, те, що кожен долар, вкладений у США в освіту, повертається сімома доларами, а кожен долар, вкладений в освіту у Японії, повертається у цій країні десятьма доларами…
Одначе – як то ще далеко нам до розуміння цих речей і як ще міцно вкорінився у високих кабінетах, в тому числі й тих, звідки здійснюється керування нашою культурою, чиновник примітивний, обмежений, антиінтелектуальний, антиукраїнський, неінтелігентний, некультурний, зміщанений, той, який воліє кинути освіті, науці, культурі хіба що недоїдки з державного столу. Як різко мовив Олександр Довженко, і ці його слова зберігають свою слушність, "ми єдина у світі країна, в якій слово інтеліґент звучало [колись] як зневажливе слово. У нас було заведене поняття гниле інтеліґентство, але гнилою у нас була не інтеліґенція, а міщанство. Воно осталося гнилим і нестерпно смердючим і зараз, не зважаючи на високі державні посади, що воно їх посідає". Скільки болю й протесту в цих рядках О. Довженка нібито про "колись" з його щоденника!
До речі, та обставина, про яку мовлю, – це і є одне зі звинувачень системі освіти тоталітарного часу. Це ж бо її вихованці, її учні антикультурять на своїх посадах, це ж вони глумляться сьогодні й над тими, хто виводив їх у життя, – над своїми вчителями. Прикро, гірко казати, але зведений до становища жебрака нинішній учитель чималою мірою пожинає плоди, що їх сам же й вирощував.
Лицемірить чиновник з духовної сфери, запевняючи: мовляв, маємо у цій сфері таку ж ситуацію, як і в цілому в державі. А насправді – і я це хочу уточнити – хіба не маємо ситуацію з цією сферою ще принизливішу, ще ганебнішу, аніж та, яку спостерігаємо в цілому в державі?
"Треба потерпіти, – знову й знову чуємо від високопосадовців, – нема коштів". Але ж є , шановні, речі, де справа якщо і в коштах, то тільки в другу чергу. У першу ж чергу мусить заявляти себе тверда державна воля – будувати повноцінну Українську державу, підтримувати, надто морально, організаційно, ідеологічно, все, що її зміцнює. Так, головна затримка нині – за державною волею, тією, що передається усій нації, мобілізує, спрямовує її, спростовує сумніви обивателя, спонукує його до коригування поглядів й орієнтирів.
Ми ж час од часу ще й підливаємо оливи цьому обивателю – мовляв, будуємо громадянське суспільство. Хто, коли, одначе, це довів, що суспільство, у якому найвище ставляться інтереси нації, не може бути громадянським? Хто? Насправді підстав для протиставлень нема тут аніякогісіньких – усе це тільки вигадки, що почасти є доморощеними, а ще більше інспірованими відомого сорту зарубіжними, так скажу, всечеловеками, які не проти України, але проти України української. Чому скажіть, шановні, громадянське начало конче мусить суперечити національному і навпаки? Що – може, у Франції вони суперечать одне одному, чи в Італії, чи в Норвегії? І тим більше є підстав для цього запитання, що переважаючий і переважаючий масив нашого народу, десь 80%, є моноетнічним, а саме – українським, що етнічно чистих країн у сучасному світі просто не існує.