І водночас хіба це не є ще одним свідченням, що наші можновладці таки всерйоз вважають за можливе домогтися бодай якихось зрушень в економіці без участі культури? Фальшиве, потворно абероване уявлення, і як же то печально, що розповсюджується воно по цілій країні з київських верхів!
До цього, власне, і привертали увагу керівники творчих спілок, хоча, зізнаюся, траплялися моменти, коли я просто потерпав за напрямок розмови: хтось, користуючись з присутності урядовців, волів відстоювати якийсь конкретний театр, хтось говорив про фонд зарплати, хтось висловлював ревнощі з приводу фінансової уваги до фестивалю "Червона рута" і т. д. Та найприкріше вразила мене спроба декого повести розмову про культуру, як кажуть, поза політикою і загалом поза ширшими, маштабними речами. І то добре, що на це вчасно звернув увагу народний артист А.Мокренко, а Голова Спілки письменників Ю. Мушкетик узагальнив ще й так: як може вирішуватися у нас культурна політика в Україні, коли наявні в нас гілки влади ніяк межи собою не узгоджуються, – те, що приймається Президентом чи Кабінетом Міністрів, губить Верховна Рада, і навпаки. Якої, справді, завдає це шкоди і яке це свідчення кричущої безкультурності правлячої верхівки! Де вже й говорити про наявність у державі культурної політики!
Про антикультурний настрій Верховної Ради говорив, до речі, Л. Танюк, який зазначив, що в ставленні і нардепів, і деяких інших владних структур до питань духовності, до митців, освітян наявний елемент не так економіки, як елементарної помсти. У яких випадках ця жадоба саме помсти відчувається? У тих, наприклад, коли мова заходить про фінансову підтримку української книжки. Отоді-то в безкультурного чиновника й наливається кров’ю обличчя, і з гнівом він вигукує:"Ух, эти писатели! это они всех взбудоражили, разных организаций насоздавали – и их поддерживать?!"
Красномовне, що й казати, свідчення того, на якому рівні "інтелекту" розв’язуються у державі питання культурно-духовного життя! І як ти не підходь, як не обходь, а питання ці конче впираються таки в політику – в загальну політику держави, у те, якою мірою вона є українською. Наприкінці розмови, до речі, ще й така пропозиція прозвучала – створити загальноукраїнський фронт оборони культури.
О фронти, ці фронти! Вельми я не впевнений, чи обіч проголошеного перед парламентськими виборами "Національного фронту" варто створювати ще й ось такий організаційно окремий фронт. І все ж хай би інформація про намір його зорганізувати була там, зверху почутою, і нехай би, може, хоч вона вразила і змусила задуматися, бо то вже й справді – коли інтелігенція, діячі культури, освіти, науки виступають проти антикультурної політики такої омріяної ними держави, то це – трагедія, це – біда.
…Повторюється, побільшується одна із прикрих наших національних помилок. І то вже пора нам у масштабах держави звільнитися, нарешті, від гігантсько-маштабного заблукання, суть якого саме і полягає у явному недооцінюванні, а то й іґноруванні усього того, що охоплює національно-духовна сфера. І коли кажуть: треба спершу витягнути економіку, – то, згоджуючись з тим, що її невідкладно треба витягнути, адже ж доходимо до ручки, як не задуматися (задумайтеся, державні мужі, хто ще здатен!) над тим, що на протиставленні культурі, науці, освіті, мові, її, тобто економіку, аніколи, аніяк не витягнути. Коли хочете, то й освіта, і мова – то також потужна економічна, не лишень духовна сила.
Ну хоча б "чужого научайтесь" і в цьому випадкові, як переконував той же Тарас Шевченко, надто коли свого, власного бракує. Є віддалені чужі приклади, як-от дощенту розгромлені у другій світовій війні Японія, Німеччина, що досягли вражаючих економічних висот, не відкладаючи на потім потреби науки та освіти, а великою і величезною мірою завдяки їм. А є й приклади, що з нами зовсім поряд, – Польща, приміром, яка від економічної злидоти кінця 80-х років здійснила вже вражаючий ривок. Або держави Прибалтики, стартові можливості яких на час розпаду СРСР були значно слабшими порівняно з Україною, але які, одначе, лишили Україну на солідній відстані. У пресі можна, наприклад, вичитати, що, живучи на пісках і болотах, поляки мали вже в 1997 році середню зарплатню, яка дорівнювала нашим 800 гривням, а середню пенсію – 400 гривням; у Литві ж – відповідно – 400 і 200 гривням.
То в чому причина успіху цих країн? По-перше, в тому, що після розвалу т. зв. соціалістичного табору ці народи не завагалися довірити свою долю національно-державницьким, патріотичним, антикомуністичним силам ("Солідарність", "Саюдіс"). А по-друге, величезною мірою і в тому, що не занедбувалася, як у нас, а навпаки – зміцнювалася ідеологічна, культурно-освітня сфера. І турбота ця мала і має своїм наслідком виняткової важливості ефект. Вона бо об’єднує націю єдиною волею, єдиним прагненням, зміцнює єдиною провідною ідеєю, згуртовує її, формує з неї одне вольове, дисципліноване ціле. Якби ж то, нарешті, і для нас оце знаття…
2. Сфера, що кинута напризволяще
Мова, отже, про фатальну роль, яку відігравали у нашій історії і, на жаль, усе ще й далі відіграють певні прикмети нашої національної вдачі, про запізнілі прозріння української нації, її непоспішливість на доленосних, крутих зламах історичного розвитку, де поспішати, і завбачати, і, коли хочете, вчасно застраховуватися таки треба.
Та от біда – скільки вже разів у своїй історії українство віддавало себе на волю в’їдливо висміяного Остапом Вишнею принципу якось то воно буде! І можна тут згадувати не лише історію, а й часи зовсім недавні чи й сьогоднішні.
Наприклад. Чому у 1991 році не вистачило сміливості й рішучості розпустити компартійну Верховну Раду? А результат? – вона і нині великою мірою лишається компартійною, і ми всі бачимо, як ця "розкладка" "сприяє" нашому державному будівництву. Або: чому забракло розважливості зовсім інакше, принаймні неквапливо, з розумінням її ціни, повестися з тактичною і стратегічною ядерною зброєю, аніж то було вчинено з нею державною владою? А результат? – знані зовнішні сили викручують Україні руки, як тільки вони хочуть. Отак знамените наше національне якось то воно буде раз-по-раз і переходить у процесі нашого вельми тривалого і вельми болісного історичного розвитку в не менш знамените, не менш національне, фатально висновкове якби ж то знаття!