Ех, що сказав би про оце апокаліпсичне "не тратьмо, куме, сили" "ідеаліст" (один з його псевдонімів) Ольжич!
Мляві ми, не наступальні, не сконсолідовані, самопоїдальні – це, дійсно, наша національна вада, і, звісно, мав рацію один з наших найвидатніших національних діячів Борис Грінченко, коли, підганяючи українство "до праці, як диктатор", так виповів одного разу своє пристрасне бажання стосовно тих, хто виправдовував власне безділля посиланням на тяжкі обставини: "Ех! Нема у нас такого, щоб умів одразу усім дати доброго потилишника, розбуркати сили і погнати могутнім словом до праці". Або й в іншому, коротшому варіанті: "Що обставини, то обставини, а що ми, то ми!".
А водночас той, хто не хоче нашої державності, хто, живучи на нашій землі, і нашої мови агресивно не сприймає, той навпаки – настільки нахабний, галасливий, що ми, тендітні та ліричні, незрідка враз і присідаємо перед його окриком. Чого б то, друзі? Чого так часто роз’їдаємо страхом і розпачем свої душі? Чого не спрямовуємо об’єднану енергію на того, хто не дає нам розпрямитися, хто найперше і винен у тому, що ми ніяк не звільнимо свої душі від симптомів паралічу? Україноненависників, зайд та перевертнів, псевдопатріотів маємо дуже багато, а все ж хіба не є ми в більшості на своїй землі? Навчимося ставити їх на місце – може, покращаємо і в сприйманні Ю. Андруховича, якому лишається нагадати хіба ще ось що: іншого народу у нас з вами, милий Юрію, нема. Робити кращий належить хіба що з цього, вірячи попри все, що ця праця – не сізіфова…
16. Відколи у нас "двуязычие" та як облаштовуються з мовою у світі
Згадуючи ж вислів М. Хвильового про "вопіюще неуцтво", яке буває у двох формах – свідоме й несвідоме, я часто повертаюся до факту, що ним, я певен, деякий час тому вразилася вся свідома Україна. А саме: у відповідь на запитання Д. Павличка до одного з "новых украинцев", чому він, претендувавши навіть на посаду спікера Верховної Ради, не послуговується державною мовою, нардеп цей відповів: мовляв, я українську мову знаю, але не звертаюсь до неї свідомо, оскільки в Україні "всегда говорили на двух языках" – сиріч по-українськи й по-російськи.
Така ось бравада, за якою – і презирство законотворця до вже прийнятих законів нашої держави, і відверта зневага до українства під маркою нібито демократії, прав людини та національного рівноправ’я, і туповпевнене оте, про що згадано, – "вопіюще неуцтво".
В Україні "всегда говорили на двух языках", "в Україні завжди була двомовність" (Терещенко з м. Первомайська). А насправді? Насправді, до так званого "возз’єднання" ні росіян, ні тим більше російськомовних українців не було тут і сліду. Звичайно ж, це стосується не тільки XIV– XVII століть, а й доби Київської Русі – держави, що сформувалася за кілька віків до того, як виникло Московське царство. Саме витворена великодержавниками "теорія" про Київську Русь – про неї я вже згадував – як, мовляв, "древнерусское государство" з "русским языком" передовсім і живить оце впевнення про "всегда говорили".
Що ж, давайте трішки заглибимося у філологію, яка в цьому випадкові є щонайгарячішою політикою. Добре знаю з викладацького досвіду, як декого збиває з пантелику мова писемних пам’яток і доби Київської Русі, й пізнішого середньовіччя. Одначе пам’ятаймо: це – книжна, літературна, "етикетна" мова, та, якою ніхто не розмовляв, яка була тільки для письма і яка увібрала в себе досить значний елемент старо(церковно)слов’янщини. Та водночас як не помічати! – стихія тієї мови, якою розмовляли і тогочасні автори, й народ, з-поміж якого вони жили, у багатьох наших найдавніших пам’ятках – щонайвиразніша. Досить лише читати їх не в накиненій нам російській, а в українській вимові та ще навчитися фіксувати в них не русизми, а саме старо(церковно)слов’янізми, як ось і в знаменитому "Слові про похід Ігорів". Не відмовлю собі в насолоді бодай окремі рядки процитувати: "На Дунаї Ярославнин глас ся слишить, зегзицею (зозулею. – А.П.) незнаєма рано кичеть. "Полечю, – рече, – зегзицею по Дунаєві, омочю бебрян рукав в Каялі ріці, утру князю кровавії рани на жестоцім єго тілі". І далі: "О вітре-вітрило, чему, господине, насильно вієши (…)?", "О Дніпре – Словутицю! " (ось ще коли зафіксована зворушлива синонімічна назва української ріки!) "Світле і тресвітле Сонце!". І т. д. Специфічна форма присвійного прикметника (Ярославнин), препозитивна частка "ся", що і понині збережена в галицьких говірках, клична форма (всього цього не було й нема в російській мові), переважаючий масив лексики, якою розмовляв у ті часи і сьогодні розмовляє наш народ…
То яка це мова, хоч її і виправляли на свій лад пізніші переписувачі, не виключено й ті, які готували рукопис до першодруку? – питаю тих, хто й досі перебуває у полоні міфу про "общую колыбель", "общий язык", "общую литературу", "общее (ба ні! – древнерусское) государство!". Не заглиблюючись в наукові викладки, наведу хіба ще спостереження такого визначного авторитету, як академік-поліглот Агатангел Кримський. "(…) Поражаюсь, – писав він у статті "Древнекиевский говор" (1906), – замечательной совокупной близостью старокиевской речи к современной речи северной и средней Киевщины (…) И я сомневаюсь, чтобы непредубежденный великорус (…) согласился признать в старокиевском словаре свое великорусское достояние". "Я убежден, – ілюстрував цю тезу вчений, – что, в виду такого положения дел, какая-нибудь киевсколетописная котъка, сидящая на присьпЬ (Ь вжито для позначення літери "ять". — В. Б.) и умильно глядящая на голубьникъ, пока не будет облита укропомъ из гълька или вспугнута хъртъом, покажется для бестенденциозного великоруса не великорусской кошкой, а предком нынешней киевской кітки, сидящей на присьпі и глядящей на голубник (голубятник). Гълькъ окажется современным киевским глеком (кувшином) и укропъ – не огородным растением (как прежде всего склонен был бы подумать нынешний великорус), но просто кипятком (что легко может разъяснить любая сельская баба из Киевщины), а киевсколетописный хъртъ будет для бестенденциозного великоруса несомненным предком нынешних киевских хортів (охотничьих собак), который и в Х – ХІІ веке, как и его малорусский потомок – хорт теперь, устраивал ловы (т.е. охоту) на погану котъку (погану кітку), словно на вЬверицу (вивірицю, т. е. белку)". І далі: "Скольких нынешних великорусов из разъединенных провинциальных захолустий, из-за тридевяти земель от Киевщины пришлось бы вместе собрать для того, чтобы они совместными силами сумели объяснить на основании живого великорусского языка если не все, то хоть некоторые из этих летописных слов, свободно объясняемых из нынешней киевской малорусской речи! А подобных слов можно набрать из Киевской летописи целую гору, – и нефилологи-великорусы, обыкновенная публика, будут чувствовать себя перед этим старокиевским словарем, выражаясь по-летописному, невЬгласами (невігласами = невеждами). Только по капелькам, одно по одному, эти слова (и то не все) могут быть выисканы в разрозненных великорусских говорах или в старых великорусских рукописях, – да и там часто под сомнением, не заимствованы ли они из южнорусских оригиналов. (…) В конце концов окажутся и в Киевской летописи, и в других списках киевских памятников исключительно малорусские слова и обороты, известные только у малорусов, совершенно чуждые великорусам".