Усе, про що наразі мовлю, має в українозневажців своє позначення. Мовляв, це прийоми "дразнить хохла". Ах, як зусебіч, буквально облогово дразнять його саме в наші дні! Вад, дійсно, має він силу-силенну, одначе запримітьте, що найголовнішу його ваду і в текстах, і в підтекстах бачать не в чому іншому, як у тому, що він відновив свою державу. Оце і є та кістка, що застряла в горлі україноненависників, та спонукає їх до всіх можливих, включаючи найогидніші, прийомів нашої дискредитації. На жаль, душі частини українців це паплюження роз’їдає, і то особливо боляче, що бридотне намагання втекти від українства, найперше від своєї мови, характеризує немало кого і сьогодні.
Більше того, не виводиться поки що у нас тип, для позначення якого знаний наш письменник Віктор Міняйло пропонує у своєму листі до мене вживати слово-гібрид хохлуй, що утворене від двох слів – хохол та холуй. Хохлуй є хохлом, бо вже він не українець, а водночас є він холуєм, бо, зневажаючи та ненавидячи своє, плазує перед іншою мовою, іншою культурою, іншим народом … Достоту нікчемний, національно скастрований тип, поширений, між іншим, і з-поміж частини акторів (скільки платять?), що бездумно згоджуються різних смердючок грати! Хохлуй, додам ще, дещо інше, ніж яничар: українських дітей, що потрапляли в турецьку неволю, довго й жорстоко навчали ненависті до матірної землі, хохлуями ж, слугами московського імперіалізму, стають свідомо й добровільно. Хохлуй, гадаю, огидний коли він не займає якоїсь посади, але коли перебуває на державній службі, він просто злочинно небезпечний. Він бо колінкує перед іншою мовою, культурою, нацією, державою, у нього, нікчеми, і шия викручена у той (в даному випадкові – у північний) бік. І то біда, якщо в нього є підлеглі – чим їх більше, тим більше й хохлуїв нижчого рангу, що нам отруюють життя. Вони бо, хохлуї, мають точнісінько такий життєвий норов, як той, що про нього розповідає у своєму листі Б. Рева з Кривого Рогу: "Ось був у нас головний інженер на шахті, у якого чомусь перекосило голову через праве плече. І що ви думаєте? Через якийсь час більшість начальників дільниць теж почала носити голови набік". Як добре було б, висновує з цього слушну думку автор листа, щоб у високого керівництва держави розпрямилися, нарешті, шиї так, щоб повернулися вони до української духовності. "Підлеглі відреагували б".
Сумною правдою є, одначе, те, що згадані вище далеко не випадкові, а планомірно-методичні, далекосяжні ін’єкції тією або іншою мірою своєї мети частково досягають і в середовищі безсумнівних патріотів рідної землі. За обставин пунктуального, старанного "впорскування" цих ін’єкцій, та ще й упродовж дуже тривалого часу ( а образ примружено-хитрого, скупого, "продажного хохла" формує вже багато поколінь шовіністів), у свідомість не тільки українців, але й будь-якого народу, що перебуває в колоніальній або постколоніальній ситуації, зрештою, і заронюється самопожерний сумнів: мовляв, і справді – я, такий-то народ, не такий, як слід, переважають у мені вади, недоліки. І як результат – національне самознищительство, самоприниження, самостьобання. Починаємо себе зневажати, ненавидіти, чути з-поміж самих себе: "Та хіба в нас народ? – дебіли!" … І навіть не запідозрюємо, що подібні самохарактеристики означають повний успіх методики поневолювача, торжество мети, яку він переслідує: спаралізувавши нашу волю, вбивши самоповагу, домогтися того, щоб і надалі тримати нас у своїй підлеглості. Зазначу, що на тему цього колоніально-психологічного феномену, відомого і в краях, геть далеких від України, існує немала література.
Чи довів я вам, пані Лідіє, що оте "до якого нікчемного племені ми з вами належимо!", то насправді не ваші власні слова, а зовні непомітно накинуті багатьом українцям слова нашого недруга? Належимо ми скорше не до нікчемного (у кожному бо народі є свої вади), а до остаточно ще не вилікуваного племені. Одначе подумаймо: дуже й дуже задавнені хвороби – хіба моментально, одразу лікуються? Ні, на це потрібен час і – праця, праця, праця. Уперта, незневірна, повсякчасна, аби зцілення всього національного організму таки звершилося, аби ми повернулися в ту якість, яка характеризувала нас у часи Святослава Войовника та Ярослава Мудрого, Сагайдачного і Хмельницького. І ніхто сторонній, друзі, ліпшими нас не зробить, як і ніхто не виведе на спасенні дороги. Усе це залежить виключно від самих нас. Тож у відповідь на запитання: "Що робити?", яке раз-по-раз звучить у листах моїх кореспондентів, причому тих, котрих аніяк не запідозриш у слабкій просвітленості національною свідомістю, я найперше ще раз відповів би так: у жодному разі не пройматися настроєм безпорадності, безпомічності, бездіяльності, зневіри у свій народ.
Часто згадую рядки нашого великого поета Олега Ольжича, що був у 30-х – на початку 40-х рр. одним з керівників Організації Українських Націоналістів:
Державу не твориться в будучині,
Державу будується нині.
Варто вдуматися: 30-і роки, морок сталінщини, все-все закуто тоталітарною кригою. Про яку Україну – окремішню державу, здавалося, могла іти мова? А поет, взірцевий боєць, переконано стверджує: "Державу будується нині". Будівництвом майбутньої держави було те, що робив він сам, те, що робили його ідейні побратими. Тож у порівнянні з ними якими смішними мусимо ми, нинішні, видаватися зі своїми наріканнями й скигліннями! Той же Ольжич лише мріяв про Україну, закладав її ідеологічний підмурівок; ми ж Україну, хоча великою мірою ще "Україну навпаки", одначе вже як діяльний суб’єкт міжнародного права – маємо. Маємо – і ось вже зневірюємося, плачемось у камзельку, навіть, трапляється, самі ж підкидаємо україножерам "аргументи", якими вони негайно втішно побивають нас.
Один з прикладів – епатажна, але передовсім розпачливо-обеззброююча стаття "Остання територія" (України, треба розуміти) Ю. Андруховича у газеті "День" від 13 січня 1999 р. Письменник він першокласний, як мовиться, від Бога, але оці філіпіки супроти Галичини та галичан, взятих скопом, – вони від кого, Юрію, у вас? "Галичина – це не-Україна", це – "польська галюцинація", "вигадка кількох австрійських міністрів", "безкореневий простір", "наймертвотніший з можливих об’єктів", "облудна і фальшива", чи ще й навіть так: "смердючий звіринець, переповнений єхиднами й химерами"… Згадуєте, Юрію, "бідолашного" І. Франка, а хіба не пам’ятаєте, що все найв’їдливіше про галичан і сказано було таки ним? Різниця, одначе, в тому, в ім’я чого шмагав галицьку інтелігенцію Франко ("я не люблю русинів") і в ім’я чого нанизуєте свої характеристики ви. В І. Франка – мета лікувально-виховавча, висловлюватися щонайїдкіше він мав право письменника – бійця; у нього – "я ж не люблю її з надмірної любові". У вас же – настрій людини, якій тільки й залишається що повіситися. Добре – то ваш особистий вибір. Одначе для чого спонукаєте до нього й інших, в т. ч. й поліщуків, яких дещо вивищуєте над галичанами? Між іншим, я також поліщук, чернігівець, але волів би, щоб щез таки не я, а той, хто на моїй землі мене не хоче…