Модель поведінки, коли ви звертаєтесь до посадової особи українською мовою, а вона вам нею не відповідає, обстоює у своєму листі В. Крижанівський з Черкас. Хто чиї права порушує у цьому разі? Звичайно, що "посадова особа порушує ваші права, адже на те вона і є на своїй роботі, щоб ваші права задовольняти. Але можуть заперечити: вона також має право. Так, має – але поза місцем своєї праці". З погляду цього дописувача, не зайве нагадувати про дослідження американських вчених, якими встановлено: будь-яка людина з нормально розвиненим інтелектом може вивчити будь-яку мову за 2–3 роки. Якщо ж її не вивчено й за 8 років, то пояснень може бути лише два: або в цієї людини не все гаразд з інтелектом, або ж вона не хоче побудови в Україні нормальної правової держави. "І перших, і других на державних посадах або в числі депутатів не повинно бути".
Усе це – кореспонденції, що їх надіслали ті, котрим імпонують мої роздуми. Та аніскільки не приховую: надходять і такі, автори яких запевнюють, що вони народові не потрібні, народ їх не сприймає. Ну, ось як у листі киянина В. Агєєва: "Как вы надоели со своей пропагандой? Сколько вам платят за клевету? У вас все меньше и меньше сторонников в народе, он вас не воспринимает".
Ой, помиляєтесь тов. Агєєв, – хіба не переконують у цьому вже й ті листи, що їх я тут цитую? Хіба то не народ – ті, котрі зі мною солідаризуються? Звичайно, ви – також народ, одначе, кажучи вашою мовою, народ "в великом меньшинстве" – і то саме та його частка, яка не сприймає України як держави, яка її не хоче, яка хотіла би повернення комуністичного імперіалізму.
Ось цього роду народ озвався наразі й зі славного Луганська в особі тов. Синельникової. Ця жінка, котра, я вірю, справді бідує, хотіла би "вцепиться обеими руками у ваше (тобто моє. – А.П.) луженое горло – и душила бы, душила…" Мовляв, приїздіть до Луганська "на празднование Великого Октября, ответьте народу на его вопросы, и если он не удовлетворится…"
Ну ось – а ми про тотальне "порозуміння"… Тут же, по-перше, дізнаєшся, що в тебе "луженое горло", а по-друге, розумієш, як то ризиковано виступати перед масовою аудиторією – так, диви, ще й переплутають тебе. З ким ? Ну, та навіть з Президентом разом з усім Урядом. Принаймні всі провини за економічні та інші негаразди на тебе спишуть.
А вже невідомий мені журналіст (хоча за родом діяльності я дуже багатьох знаю) Терентій Поплавець з Києва, увочевидь пройнятий якоюсь незбагненною манією, вважав за необхідне застерегти наприкінці свого листа таке: "Точну адресу не вказую, бо ймовірно, навіть попри ваше небажання, можуть знайтися наймані вбивці". Чого б це, товаришу Поплавець, звідки така манія? Невже тому, що вбачаєте у моїх розмовах "антикомунізм вкупі з націоналізмом"? Невже тому, що звинувачуєте мене в комутантстві, та демонструєте до мене свою зневагу, та заявляєте, що віддасте голос за комуністів?
Але оце то і є сумно, Одна – душила би, другий (як-от А. Коваленко з Кіровограду) погрожує, що "вам приготовлена виселица", третьому ввижається вбивця… Одначе я вважаю, що для представників даної політичної, тобто комуно-соціалістичної орієнтації це просто і є те, що назавжди засіло у їхньому нутрі: класовий ворог, розстріл, знищення. Яскравий приклад – одна теледискусія Н. Вітренко з Віктором Пинзеником, яка закінчилася тим, що тов. Вітренко поблажливо пообіцяла: якщо її партія прийде до влади, я, мовляв, потурбуюся, щоб вас все ж таки не розстріляли…
Даруйте: моторошно слухати подібні "дотепи", які, власне, лише стверджують те, до чого прагнуть цього роду діячі та до яких дій вони готуються. Невже ми, українські громадяни, не навчилися достатньо у тій страхітливій школі, яка обернулася для нас у комуністичній добі втратою десь сорока мільйонів українського населення – внаслідок війни червоної, більшовицької Росії проти Української Народної Республіки, внаслідок голодоморів 1921–22, 1932–33 і 1946–47 років, масових репресій у 30-х, винищень кращих синів народу включно до 80-х? Достоту, червоний молох завжди потребував кривавих жертв, він і сьогодні у спразі за ними. Ми не навчилися? Ми цього хочемо? Ми не здатні цьому протистояти?
11. Галичина зрушила на Схід
Дізнавшися з попередніх бесід, що на мою адресу надходять погрозливі чи просто гнівні листи, та подумавши, що такі переважають, пенсіонер Сухенко з с. Солониця Козельщанського району на Полтавщині поспішив мені на допомогу. "Я вирішив, – пише він, – підтримати вас морально та подякувати вам за те, що ведете такі важкі й відповідальні розмови". А далі п. Сухенко подає власні міркування з того приводу, чому на моє ім’я надходять і цього роду кореспонденції. "Уся справа в тому, що люди, які сприймають незалежність України, цілком згоджуються з вами, але здебільшого листів не пишуть, – то часу нема, то грошей на конверт. А от ті, котрі озлоблені на все наше, українське, – ті пишуть, а особливо пишуть ті, які так чи інакше були пов’язані з колишньою партноменклатурою і з набуттям Україною незалежності немало втратили, – посади, різні пільги, як-от спецмагазини, путівки на курорти і т. д. Та і їхні родичі теж вам пишуть, бо ж за тоталітарного часу ані один навіть невеликий начальник не мав своїх рідних чи близьких на підприємстві рядовими, а все – то зав, то зам, то комірник, то інша матеріально відповідальна особа. І тягли все, що тільки могли тягти, а тепер кричать: де все воно поділось? А відповідь же одна: розікрали!"
Не можу не подякувати панові Сухенку за підтримку, як цілковито солідаризуюся з ним і стосовно того, що ми ще не маємо влади ані української, ані сильної, за що свідомій масі нашого суспільства ще треба добре й добре поборотися. Та водночас цей щирий лист викликає у мене і незгоду.
По-перше, п. Сухенко не має рації, буцімто колишнім партноменклатурникам та наближеним до них лишилося хіба що писати у пресу та на радіо. Та ні – чого б то "лишилося", коли насправді – перефарбовані, змутантизовані, пристосовані, припасовані – вони лишаються при щонайреальнішій владі і сьогодні. У ряді випадків хіба що назва посади звучить інакше. Ну, вже не перший або другий секретар райкому чи обкому, не секретар партійної організації, але всеодно – посада відповідальна, висока, престижна, від якої навпрямки залежить наша з вами доля, те, як ми живемо, чим харчуємося та в що вдягаємося. Я вже якось казав, що від революцій нехай нас захистить Господь, одначе кадрова революція – причому на всіх щаблях влади – нам дійсно необхідна. Так саме не має автор рації і тоді, коли назагал осуджує людей, які адресують мені сердиті листи. Далеко ж бо не всі вони належали до партноменклатурного оточення. Ну, як відмовити у праві доволі неприязно висловитися, скажімо, пенсіонерці В. Шершень з Києва, яка запитує, як можна прожити в місті, і то без допомоги з села, за 49 гривень, або також киянці Ф.Хижняк, котра, дістаючи такі ж копійки, підрахувала, що прожитковий мінімум на дитину складає 5 гривень 20 коп. – "У якій державі це можливо?"