Прозірливо прогнозував цю ситуацію Олесь Гончар, слова якого цитує у своєму листі письменниця Марія Зобенко з Дніпропетровська. Послухаймо думку того, кого величаємо совістю української нації: "Розгул вандалізму, нищення культури чиниться в ім’я стратегічної мети зробити наш народ ніяким, безпам’ятним, зруйнувати його традиції, моральність, здеформувати душі людські, перетворити народ у гуртовище манкуртів, яничарів, сформувати новітню касту вислужників і кар’єристів, для яких нема нічого святого і які будуть надійною опорою збюрократизованої антинародної системи, де не буде дивом, коли виникатиме мафія і корупція, де життя багатомільйонної чиновницької сарани не матиме нічого спільного з гуманістичними ідеалами людства".
Сумні, пророчі ці слова, і як боляче усвідомлювати слушність доводів С. Волошина з Одеси, що ця чиновницька антиукраїнська рать і сьогодні не тільки і тут, і там править бал, але й незрідка навіть пожирає тих, хто нагадує про нашу національну свідомість.
Чого, отже, й дивуватися тому станові справ, що його маємо нині в Україні? Чого дивуватися, коли, пише П. Федорук з Калинівки Вінницької області, "не тільки зовнішні, але й численні внутрішні недруги Української держави ненавидять нас, ненавидять нашу мову, наші прагнення розпрямитися, набути сили? Вони хочуть бачити нас слухняними, безмовними, безвідмовними виконувачами їхніх забаганок. Це антиукраїнське коріння глибоко вросло в наше суспільство і паразитує. То ж чи не досить валятися під ногами зайд, переверчуків, котрі нахабно зневажають нас? Чи не пора покликати до керівництва державою людей розумних, справжніх патріотів України?"
А ось В. Кравченко з Запоріжжя, ніби продовжуючи цього листа, пише про випадки, коли осіб з явно непатріотичною позицією ще й відзначають на державному рівні. Як-от і керівника його рідного міста – орденом "За заслуги". Може, за такі заслуги: центральний проспект міста ще й досі зветься імені Леніна, впирається він у площу імені Леніна, площа виходить до Дніпрогесу імені Леніна, також до порту імені Леніна, – і все це в одному Ленінському районі міста Запоріжжя. А поряд ще й вулиця "40 – летия Советской Украины", і "ХХІ партсъезда", і багато інших цього типу. Що це – сподівання на повернення минулого? Інших бо причин, вважає п. Кравченко, не існує.
Такий ось лист, який свідчить, що наші люди помічають, бачать все – те, чого воліє не помічати, не бачити собі ж на шкоду влада. Ось і той же п. Кравченко запитує: "Коли у Києві ховали патріарха Володимира, то українські правоохоронці влаштували процесії не бійку, а побоїще. Зате коли 28 липня 1997 року рухалися Хрещатиком комуністи, пробиваючи міліцейські кордони, ніхто й пальцем не ворухнув, аби їх зупинити. Отже, одна безкарність породжує десятки інших, а в результаті комунореваншистські сили все нахабніють і нахабніють. То чи українські у нас силові структури?" Цього ж роду претензії до владних структур містять і листи І. Лещенка з Києва, слухача, що підписався криптонімом Г.П.П. з Києва та ін. С. Ільницький,теж киянин, навіть припускає, що "ми, "хохли", мабуть, до цього часу пишемо листи турецькому султану. За відомим листом , султан – "дурень", ми – "розумні". Тільки ж у турків і держава є нормальна, і мова своя в цій державі , а де це в нас?"
Проблема відповідальності державної влади за стан справ у державі цілком виправдано виходить, отже, й на питання мовної політики. Хтось із моїх кореспондентів оперує масштабними критеріями, а дехто вміє розпізнати цю масштабність і в зовні часткових фактах. "У Херсоні, – повідомляє учасник війни з м. Нова Каховка А. Довгополов, – відкрили дитячий магазин і назвали його "Кроха". Чому "Кроха", чому не "Крихітка"? І п. Довгополов чує поширену обивательську відповідь: "А какая разница?" Або як написати на тому ж магазині – "Хлеб" чи "Хліб"? Та був би він, мовляв, цей хліб! Але послухаймо, як розвінчує цю ніби логіку дописувач з Нової Каховки: "Так-то воно так, казав Шельменко-денщик, та трішечки не так. Адже якщо нема різниці, якщо всеодно, то чому б не написати саме державною українською мовою, тим більше, що цього вимагає і закон. Ну, бодай за прикладом Москви, де також продають український хліб, але позначають його, зрозуміло, не "хліб", а своєю державною мовою. То всеодно чи не всеодно?".
"Або ось і паспортна проблема: чи варто було витрачати такі кошти, щоби як була одна сторінка заповнена українською мовою, а друга – російською, так все і залишилося. Але ж погляньмо, як і якою мовою або якими мовами заповнені паспорти у Росії. Якщо на другій сторінці буде там запис для українців українською мовою або для неросіян і неукраїнців іншою мовою якоїсь національної меншини, то я тоді беру свої слова назад. Ну, а якщо нема? Тоді я прошу розтлумачити: ну, а чому ж це так? Або й ще розкажіть і покажіть: як і якою мовою заповнені паспорти в Польщі, Чехії, Німеччині і т. д.".
Годі й заперечувати, що п. Довгополов цілком слушно помітив один з ніби не таких і суттєвих в уявленні декого проявів нашої меншовартісності, що її ніяк не позбудеться наша чиновницька братія. І зрозуміла річ, що подібні речі просто ображають, вражають нашу національну гідність. Хтось каже в нас, що такі, мовляв, дрібниці турбують ледь не виключно письменників, інших інтелектуалів. Я ж нарочито процитував наразі листа щонайпростішої людини – поглянь-но, чиновництво, як ти відірване од народу, як він, народ, випереджає тебе в просвітленості національною свідомістю! Як ось, наприклад, і А. Дунаєв з м. Херсону, котрий відтворює типовий діалог, що у ньому йому часто доводиться брати участь чи то в громадському транспорті, чи в магазинах. На закиди, що "всему виной – самостийнисть", він ставить запитання: "А чи ви хотіли б, щоб у вашій квартирі хтось господарював, ну хоча б і ваша рідна сестра?" – "Ні!" – кричать. – "Так чому ж тоді ви не визнаєте нашого права бути господарями у своїй країні?" Незрідка на таке резонне запитання доводиться чути: "Ви – теж бандерівець, націоналіст!" Та, стримуючись з усіх сил, продовжуєш роз’яснювати: "Отже, якщо росіянин, навіть перебуваючи на українській землі, любить Росію, то він – патріот. Але якщо любить свою Батьківщину українець, то він ворог, його треба ненавидіти? І т. д." Шкодую разом з вами, п. Дунаєв, що на державному рівні подібні трюїзми майже не роз’яснюються.