У цьому місці я зазначу, що немало з думок К. Марченко про освіту, як і інших дописувачів, дістали широке наукове розгортання у виданому в 1997 році Всеукраїнським педагогічним Товариством ім. Гр. Ващенка збірнику "Концептуальні засади реформування і демократизації освіти в Україні". Відсилаю читача до своєї статті "Освіта в Україні: час демократизації, час реформ", якою відкривається цей заініційований мною збірник, а також до цілої низки новаторських педагогічних концепцій, з якими виступають тут провідні, добре знані в Україні педагоги: академіки А. Алексюк, П. Кононенко, В. Майборода, М. Стельмахович, проф. О. Вишневський, кандидат педагогічних наук Т. Усатенко. Окрім глобальної концепції національної системи освіти, вміщено тут і такі концепції: демократизації управління освітою (про що згадує К. Марченко), демократизації навчального процесу, українського виховання, української національної школи-родини, реформування педагогічної науки. Тобто запропоновано теоретичне обгрунтування, як подано й конкретні пропозиції стосовно спрямування освіти в Україні в національне річище та звільнення її від рецидивів тоталітарної доби. Як підкреслюється у книжці, адресована вона усім, кого хвилює нинішній стан освіти в Україні, та далеко не в останню чергу – державним інституціям, тим, хто освітою керує. Як скористаються вони з цих вельми актуальних напрацювань і чи скористаються, як мовиться, покаже час.
Так, освіта повинна ростити націю, а не притлумлювати національну, в тому числі й історичну пам’ять. У тому ж , наскільки ми вчилися не так, як треба, переконує лист п. Черниша з Запоріжжя, у якому він доводить, що ані Франція, про яку я згадував, ані Чехія не можуть нам правити за приклад. Чому? Тому, мовляв, що Франція виникла на французькій землі, Чехія – на чеській, а Україна – бачите – на руській, що асоціюється у автора з російською. Російською державою вважає він Київську Русь, російським князем називає Володимира Мономаха…
Отож то й біда, п. Черниш, – настільки нам було забито памороки, що ми й досі не всі ще знаємо, що "руська" у добу Володимира Мономаха і значно пізніша та сьогоднішня "російська" – то аніскільки не синоніми, то зовсім протилежні речі. Русами бо звалися в добу Київської Русі не хто інші, як українці. То – одна з наших корінних, родових назв, згодом, власне, присвоєна північним сусідом. Невипадково ж М. Грушевський назвав свою історію не історією України, а саме України-Руси, вживаючи два останні позначення як синоніми, як одне і те ж. Читайте на цю тему бодай статті росіянки (якщо українським вченим не вірите) Емілії Ільїної, яка постійно нагадує своїм співвітчизникам-росіянам: чого ви лізете до Київської Русі, яке відношення до неї Росія має, чого привласнюєте те, що Росії не належить?
Зрештою, добре вам відповість з цього приводу й російськомовна харків’янка А. Бєлєнченко, яка цілком резонно пише мені, що сама "назва Русь – це ключове поняття стосовно правди нашої історії. Невже не ясно, що, вирвавши цю назву від наших предків-русичів, московська імперія і спекулювала на ній, і досі спекулює, за принципом – у кого ця назва, той і хазяїн історії? Власне, присвоївши собі Київську Русь, вона сидить на сідалищі чужої історії, історії перейменованої нації – української". З погляду А. Бєлєнченко, ім’я чи назва мають свою силу магічної дії, тож втрата назви найфатальніше позначилася на всій нашій подальшій історії, а сфальсифіковане уявлення про неї було накинуте Росією цілому світові. Розвінчування гігантської фальсифікації, що стосується Київської Русі, – одне з найпринциповіших завдань у справі формування нової української нації. Про це нагадує тов. Чернишу і його однофамілець А. Черниш з Кіровограду, який закидає йому, що носії цього прізвища "і в час Хмельниччини, і Полуботка, і в Чорноморському війську по-іншому уявляли (і творили) свою історію і були патріотами або хоча б доброзичливцями рідної землі, за що падав на них гнів чужинської влади".
Одне слово, на сьогодні пора нам в Україні знати (не хочуть знати тільки вражені шовіністичною ідеологією), що Київська Русь – то органічна, невід’ємна частка української національної історії, частка української історичної гідності, і то не випадково, що стільки листів я одержую саме на цю тему нашої національної гідності, а також про те, що її принижує, ображає. Як пише п. Незлин з м. Конотопа, "національна ідея – звучить гарно, та історія вчить, що національна ідея, не захищена національною вірою, приречена на загибель і кожного наступного разу на більш криваву". Що ж, слушно, п. Незлин, і я лишень можу обурюватися разом з вами, що на наших владних олімпах цієї, здавалося б, тривіальної істини не вельми хочуть знати.
Не згірше мене заперечують моїм опонентам інші дописувачі й з приводу того, буцімто політики зросійщення у нас не існувало.
Ось М. Павлик з Києва: "Мої діди по батьку й матері, прабабуся, батьки завжди говорили тільки українською мовою, і я добре усвідомив, що це моя мова, яку дав мені і всім українцям Бог. Та вступаючи на початку 60-х років до Київського технікуму радіоелектроніки, я звернув увагу на те,що навчання тут велося по-російськи, як і в інших технікумах та вузах. Хто і кого з нас питав, коли все це переводили на російську? А насильство залишає і слід відповідний, як і мовне насильство в армії, у технічній документації і т. д. Тож у 1989 році я свідомо повів свого першого сина в українську школу, а потім і другого".
Якщо М. Павлик освіту все ж здобув, то в П. Чорнуся з с. Піщане Кременчуцького району на Черкащині все життя пішло інакше, аніж він уявляв, ось з якої причини: "Після семирічки поїхав я в Полтаву вступати до технікуму. Витягнув екзаменаційний лист і розгубився, прочитавши: "Касательная АВ имеет…" Що воно за звір та "касательная", я не збагнув, викладач пояснити відмовився, тож тільки й лишилося мені заплакати, забрати документи та з тим і вернутися в рідне село. Отак і закінчилася у мене "Грицева шкільна наука".
Добре відповідає на запитання про те, чи було зросійщення, і пенсіонер, ветеран війни П. Дубинка з м. Маріуполя. "До 1933 року я жив у селищі Краснокутську, в якому російська мова була майже невідома населенню, тепер же цей район зросійщено ледь не на 100%. А десь у 1978 році я відвідав знайомих у с. Панівка Володарського району Донецької області. За столом господар вигукнув: "Ми тепер теж будемо вже "русскими", бо обидві наші школи перевели на російську мову, і ні дітей, ні батьків не питали. Отак ураз перевели – і все". Як вивели українську мову й, скажімо, з більшості вже й без того російських шкіл Харкова, що ілюструє у своєму листі мешканець цього міста В. Підан: "В 1964-му році вчителька історії нам, шестикласникам, сказала: "Вот вас заставляют учить украинский язык, а зачем он вам нужен?" Один чи два учні радо підхопили цю думку і вигукнули: "Да, зачем он нам нужен!" Решта ж сиділи і здивовано дивилися на вчительку, лише один хлопчик заперечив: "По-моему, украинский нам нужен, а как же?" Тільки хто ж його послухав!.."