У зв’язку з цим не можу не згадати довгого, на багато сторінок, листа Лідії Іванівни (прізвище не зазначене) з м. Маріуполя, що закінчується словами: "Пробачте, негарно написала – плакала все врем’я. Усе вспомнила". Тут – і про стражденне життя цієї жінки, і про стан з українською мовою в Маріуполі ("мені здається, що я живу в Росії, бо і росіяни, і тепер вже й греки все мають, а українського у місті нема нічого – така до українців неповага"), і про ту ж проблему з українським паспортом, з якого викинуто графу "національність" ("То що ж ми тоді за істоти? Тварина – і та має назву, масть, кличку. А тут ніби хтось хоче стерти нас з лиця землі, а водночас – і саму назву – Україна"), і, нарешті – найширше – про систему незаслужених пільг, що ними користуються вірні слуги тоталітарного режиму. "Вже маємо іншу державу, – гнівається дописувачка з Маріуполя, – немає СРСР, а й вони захищені тими пільгами, і вже і їхні діти, внуки, правнуки… Хоч що зробили ті пільговики для України? І головне – що роблять? Хіба що біжать з червоними прапорами до пам’ятників Леніну, та підбурюють людей, та вимагають СРСР…"
Про таких, що живуть в Україні десятки літ, а "все Москву видять", пише у віршованій формі Г. Павленко з Умані:
Без любові до Вкраїни
Слуги шовінізму
Все плекають у думках
Зорі комунізму.
Інші мрії – і то жаль —
Їм ще невідомі,
Ненависна їм до люті
Українська мова.
Тож і на сесіях щодня
Лише бойовища –
Все чекають, що зі Сходу
Рак червоний свисне.
Ну що ж, нехай колишні чекають, а переважна й переважна більшість моїх кореспондентів (їхні листи, повторюю, – то досить наближений до істини зріз нинішнього нашого суспільства) твердо знають, що той рак вже не свисне, що будувати треба нам нову державу. Якщо ж такі дописувачі нерідко й згадують минуле, то виключно для того, щоб, засвоївши з нього все цінне, ми рухалися таки вперед, а не вертали назад.
Ось як, наприклад, В. Скрипка з с. Росішка Рахівського району на Закарпатті, котрий пише у своєму листі про педагогічні уроки президента Карпатської України (вона існувала у 1939-му році лише п’ять з половиною місяців) Августина Волошина. "У чому сила цієї людини? У тому, що Августин Волошин, перед цим довголітній директор Ужгородської вчительської семінарії, виховав нове свідоме, патріотично підготовлене вчительство, яке у часі творення держави його підтримало. Ставши ж Президентом, А. Волошин все зробив, щоб укомплектувати навчальні заклади висококваліфікованими патріотичними людьми, які розуміли, що головне – то національне виховання. І це за такий короткий час дало величезні наслідки, дало потужний поштовх любові до України. Недарма тих людей так нещадно нищили угорські фашисти, недарма і совєтські "визволителі" заповнювали ними гулаги".
І ось цілковито слушне запитання, яке ставить п. Скрипка: " А чи за сім років нашої незалежності українська молодь досягла такого патріотизму? Чому ті вчителі за тих п’ять з половиною місяців зробили більше для національного усвідомлення молоді, ніж наші сучасники за сім років?" І відповідь автора листа: "Риба від голови пахне," – тобто все залежить від орієнтирів держави, від того, наскільки її керівники розуміють вагу освіти, наскільки усвідомлюють потребу спрямовувати її в національне річище. Якраз цього, на жаль, сьогодні і бракує – Президентові, усій нинішній правлячій верхівці.
До речі, В. Скрипка порівнює тодішнього пересічного директора школи чи вчителя й сьогоденного. Тих, давніх, учні ніколи не могли бачити п’яними. Нині ж навіть гуртові п’янки, арендування шкіл для випивок – узвичаєно. Не було й системи хабарництва, грошових поборів, що так знеславлюють нашу освіту сьогодні.
Ну що ж, шановний пане Скрипко, – дійсно, аби ми вчились так, як треба, в тому числі й керівники різних щаблів державної влади.
Резонно пише у своєму листі відомий наш письменник Василь Захарченко (м.Черкаси): "Школа, освіта – це те, за що треба боротися жорстоко, невідступно, постійно, бо це єдина наша надія – народити новий український народ". Добре це сформульовано, пане Василю, і як не згодитися з вами: що ж то за народ буде, коли у міських школах учні, а часто-густо і вчителі, використовують українську мову як мову навчання, але не як мову спілкування, скажімо, на перервах? Чому, чому, ставите ви питання у своєму листі, не звертається на це належної уваги?
З цього приводу я сказав би одне: тому такий стан, що не виконується відповідний документ міністерства освіти (наказ №123), що його було розіслано на місця ще у вересні 1992 року. Одначе чому він порушується, чому не виконується? Запитувати треба і міністерство освіти, й конкретного керівника конкретного навчального закладу.
У зв’язку з цим різко ставить питання пенсіонер з м. Полтави О. Татарко: "Та доки ж ми будемо вилизувати сідницю зарубіжжю, надто близькому і надто у мовному плані? " "Ви, – пише він далі, – ведете мову про виховання. А на виробництві, в школі чи інституті – і то саме в той час, коли ви ведете свої бесіди – виховання здійснюється в іншому напрямку: викладання ведеться російською, прищеплюється зневага до рідного, до українського". Один із таких закладів п. Татарко називає: Полтавський технічний університет.
Досить глобально осмислює проблеми освіти в Україні К. Марченко з Києва. Вона ветеран педагогічної праці, інвалід війни другої групи. "Патріоти українці, вчителі-професіонали, – пише вона, – в глибокій тривозі за стан освіти. Є у нас держава, а чи вона українська? Є освіта, а чи вона національна? На восьмому році незалежності нашим державним мужам пора зрозуміти, що тільки освіта може сформувати націю, що тільки вона належно поширить українську ідею. З цією високою місією може впоратися тільки добрий (національно свідомий, професійний) вчитель". А далі у листі К. Марченко – ціла програма. І щодо того, що держава мусить змінити своє ставлення до освіти, і щодо реформування управління освітою, яке лишається таким же, як і за тоталітарного режиму, і щодо педагогічного навантаження, матеріального забезпечення галузі, утвердження в ній державної мови і т. д. Як переконана дописувачка, "впровадження національної освіти, культури повинно йти паралельно з економічним відродженням. Мова, культура, наука – це та візитка, з якою кожна країна входить у світ, якою підкреслює свою свободу і незалежність".