Розгін

Страница 48 из 218

Загребельный Павел

— Спробуйте,— сказав він,— вийде — я перший вас підтримаю. Хоч, не приховуватиму, ваші спроби в галузі дискретного аналізу мені більше до смаку. Там більше практичного, більше майбуття. Вам його, можливо, ще не видно, але воно відчувається багатьма. Теорія чисел для математика — це найвище. І коли ви маєте наміри... Пам'ятайте тільки: уникайте аналогій! Прямі аналогії майже ніколи не ведуть до відкриттів. Надто в нашій науці. Джерело відкриттів в інтуїції. І в умінні відбору. Щоб в умовах багатомірності, з якими стикаємося на кожному кроці, вирішити завдання відбору, потрібен принцип комплексування різних критеріїв. Це шлях до відкриттів. Візьміться за математичну статистику. Там опрацьована спеціальна методика комбінативності й комплексування. Це може видатися смішним — готувати себе до відкриття. Але знання потрібного наукового апарату справжньому вченому ніколи не зашкодить. Пам'ятайте це, юначе. І хай вам щастить.

Йому не дуже щастило. Після університету Карналя не взяли до аспірантури з огляду на його характер. Ясна річ, характер людини й характер математика, на перший погляд, мають мало спільного між собою, та коли зайшла мова про аспірантуру, то в гру вступив уже не тільки, сказати б, чинник суто науковий, а й людський. Ніхто не заперечував, що Карналь справді був найкращим студентом, щодо знань його навіть можна було, не боячись перебільшень, назвати ерудитом, у нього могло бути хіба ж таке майбутнє в науці, він іноді просто вражав обсягом своїх зацікавлень і силою розуму. Але водночас помічено було, що студент Карналь надає перевагу служінню власному розуму, замість того щоб примусити свій розум слугувати істині, він недвозначно давав зрозуміти, що думання панує над діянням, власне, протиставляв ці два процеси, виявляв цілковите невміння вписатись у світ діяльних феноменів, прекрасно представлених, скажімо, студентом Кучмієнком; у своєму неприйнятті щоденної дійсності студент Карналь доходив навіть до заперечень права більшості, стверджуючи, що в історії часто мали слушність святі, юродиві й донкіхоти, а не набридлива посередність, попри її позірну силу й вплив.

Поведінка, ясна річ, не задокументована, висловлювання не зафіксовані, переконання перекручені — це Карналь міг би довести, але доказів від нього не вимагалося, бо до аспірантури всіма силами своєї молодої душі рвався його товариш з перших курсів Кучмієнко. Рвався і прорвався. Карналя відсунуто вбік. Були зітхання, співчутливі поцмокування, розведення руками. Ах, якби ж то! Відомо всім, що Карналь у прекрасних взаєминах з Пронченком. Пронченко — тепер великий чоловік. Перший секретар міськкому. Чи не варто звернутися до нього? Але до Пронченка ніхто не піде з його питанням, найліпше це зробити самому Карналеві.

Карналь навіть не задумувався.

— Знаєте що,— сказав він своїм полохливим наставникам,— коли Пронченко справді ставився до мене прихильно, то тільки тому, що я ніколи нічого в нього не просив. Він чесний комуніст і завжди сам бачить, що кому треба й можна дати.

Пронченко, однак, не знав нічого. Карналь нічого не сказав. Один був заклопотаний новою роботою. Другий? Другий ждав призначення, яке мало назву: школа. Але яка школа, де? Все вказувало на те, що Карналя пошлють у глухе село, далеко від бібліотек, від учених, від наукових центрів. А як же тоді його високі наміри? На. жаль, під самі наміри держава якось ніколи не давала авансів, надто ж коли ти ще нічого не зробив для неї. У Карналя позаду була війна, але вона була у всіх радянських людей, між війною й наукою пролягала прірва, нічим не заповнена.

Вася Дудик, який уже "догризав дисертацію", втішав Карналя:

— Ось я стану професором, тоді заберу тебе, Петю, до аспірантури. Коли ж дадуть мені науково-дослідний інститут, візьму тебе заступником.

— Довго доведеться чекати! — сміявся Карналь.

— Зате приємно.

Дудик був народжений робити людям добро. Йому це надзвичайно личило. Саме він став для Карналя вісником найбільшого щастя в ті тяжкі дні. Прибіг до кімнати гуртожитку, розмахуючи над головою бланком телеграми, загукав ще з порога:

— Карналь, танцюй!

— З якої речі?

—, Не будь занудою. Забудь про причини й наслідки, танцюй. Елементарно й ошаліло.

— Кажи: чого?

— Не бачиш: телеграма!

— Я не люблю телеграм. Вони віщують тільки лихо таким, як я.

— Ось і дурень. Ця — на щастя!

— Яке мав право читати чуже?

— А я й не читав — здогадуюсь!

Карналь підстрибнув, щоб вирвати з рук у Дудика телеграму, але той ухилився, відскочив.

— Без гопака не віддам!

— Сам ти гопак!

Карналь наздогнав його, скрутив, був міцніший за аспіранта, і хоч як той борюкався, все-таки видер у нього телеграму. Без ніяких сподівань на щось приємне (бо й звідки?) розклеїв, розгорнув бланк, глянув на рядок великих літер і не повірив прочитаному. Телеграму міг ждати тільки з села, від батька, а селяни не звикли вдаватися до такого засобу зв'язку, хіба що треба повідомити про таку конечну подію життя близької людини, як смерть. А в селі до смерті завжди ставляться спокійно, там живуть з нею, придивляються, прислухаються до неї, усвідомлюють з роками, що вона стає ближчою і ближчою, однак настає вона завжди несподівано й небажано, сприймається як найбезглуздіше порушення природного стану речей, і ці стримані й розважливі люди в день смерті розгублюються, впадають у розпач, тоді там горе, ридання, тоді розсилаються телеграми; тоді хотіли б скликати мало не цілий світ на похорон, бо ж світ ураз збіднів... "Ти славно вік одробив..." "Славно — одробив..."

Ця телеграма була не про те. Не звідти. Не про кінець, а про початок. Карналь стояв коло вікна, читав і перечитував один-однісінький рядок. Три слова: "Люблю одружуємося А й г ю л ь".

Тоді, коли мав би впадати у відчай. Коли всі йому співчували. Коли торжествував Кучмієнко, який уже засукував рукава, щоб "просувати науку вперед". Коли Карналь лякався самої думки про своє майбуття, яке ставало так само невиразним, як у перший день його появи в університеті. Саме в ці дні

Айгюль, знехтувавши звичаєм, за яким дівчина повинна ждати рішучих слів від чоловіка і ніколи не вимовляти їх перша, переборовши сором'язливість, забувши про свою стриманість і загадковість, подарувала йому ці три слова. Тільки жінка може отримувати від життя такі високі повноваження. Навіть боги, коли б вони справді існували, не могли б зрівнятися в щедротах із жінкою.