— Ви хочете, щоб я зажадала катастрофи нашого поїзда? — вигукнула Анастасія.
— Ми цього не допустимо,— сказав Олексій Кирилович,— ні Петро Андрійович, ні я — не допустимо...
У двері купе постукали. З'явилася провідниця, доволі осудливо поглянула на порожню пляшку від шампанського, пошукала очима ще пляшок, але знайшла самий кефір, що не завадило їй поспитати з суто службовими інтонаціями:
— Не могли б ви тихіше?
— А то що? — поцікавився Карналь.
— Бо в мене у вагоні їде академік. —— Академік? Не може бути!
— Сказала, що їде, то, виходить, їде. Мене попередила напарниця перед здачею зміни.
— Тоді нам справді треба тихіше,— зітхнув Карналь.
10
Смішний, хто вважає ніби досить бути схожим на того чи іншого, і вже це дає гарантію справді бути кимось: ученим, артистом, генералом, державним діячем. Найцінніше в людині — несподіванка. І для оточення, та й для самого себе. Ось ти був ніхто, а став усім. Ось ти загубився серед людських юрмищ, заховався, розчинився в суцільній анонімності, а насправді ти являєш собою неабияку цінність для людей. Карналь ніколи не міг збагнути, як то можна з дитинства мріяти стати композитором, художником, відкривачем нових островів і материків, полководцем, академіком. Скромна, доступна кожному мрія живе в дитячих душах: стати льотчиком, моряком, космонавтом, геологом, підводником. Але це тільки для дитинства. Юнаком думаєш про речі практичніші і, хоч як це дивно, якісь мовби розпливчасті. Вчишся, але ще не здогадуєшся, що жде тебе Ё науці. Працюєш там чи там, але не бачиш, як складеться твоє життя через рік чи два. Ясна річ, такі міркування слід було б віднести до категорії непедагогічних. Бо ж людина повинна вже змалечку задумуватися над своїм призначенням у житті, вибирати мету свого життя і всі сили докладати, аби здійснити свої наміри. Все це так, та, на жаль, ми спершу просто думаємо, а вже тоді лиш довідуємося, педагогічні чи ні наші думки й розмірковування.
Може, аби не Професор Георгій Гнатович, що зустрівся Карналеві на тяжких шляхах життя, то й не знати ще, як склалася б його подальша доля. У школі Карналь учився добре з усіх дисциплін, йому було однаково, що література, що мате-, матика, що природознавство, вченим ніколи й у гадці не мав стати, бо в селі вчених за фахом немає, а є просто люди розумні або дурні. Але страшні голодні ночі з Професором і Капітаном, тверда віра Професора в те, що розум конче має підтримати й визволити людину, хоч де б вона була, його мрія розв'язати якусь загадкову на той час для молодого хлопця велику теорему,— все це просто кинуло Карналя на математичний факультет університету, а проте навіть тут він ще не думав про свою майбутню роботу, не спокушався кар'єрою вченого, не сподівався, що доскочить якихось відкриттів, бо до відкриттів приходять не з заздалегідь заповзятими намірами, а найчастіше цілком випадково, як той же славетний Ферма, який працював скромним урядовцем у Тулузі й на дозвіллі, перечитуючи, скажімо, "Арифметику" александрійського вченого Діофанта, робив на берегах книжки свої зауваження або викладав міркування з приводу прочитаного й надуманого в листах до друзів. Щоправда, Ферма пощастило читати саме геніального Діофанта, а серед своїх кореспондентів мати не менш геніального Блеза Паскаля. Геній випадковий, але знання не даються випадком. Це Карналь зрозумів, щойно прийшовши до університету. Десь у найпотаємніших закутках пам'яті жевріло нагадування про намір покійного Професора знайти бодай часткове розв'язання Великої теореми Ферма, але студент уперто відганяв спокусу, вже знаючи тепер, скільки людей упродовж трьохсот років намагалися довести цю загадкову теорему, які справді великі уми бралися за це, які ошуканці й собі кидалися на, здавалося б, таку легку поживу, один час навіть існувала спокусливо велика міжнародна премія для того, хто знайде доведення теореми. Адже сам Ферма в примітці до задачі Діофанта написав: "Навпаки, неможливо розкласти куб на два куби, ні біквадрат на два біквадрати, і взагалі ніякий ступінь, більший за квадрат, на два ступеня з тим самим показником". А тоді несподівано додав: "Я відкрив цьому воістину чудесний доказ, але ці береги для цього занадто малі". Тільки вузькі береги "Арифметики" Діофанта не дали змоги Ферма навести доказ теореми! Було від чого втрачати сон багатьом поколінням учених.
Тепер Карналь розумів свого Професора, міг би й собі записатися в число добровільних виконавців безнадійної справи, але, як сказано вже, не відзначався ні марнослав'ям, ні звичайним практицизмом, був просто гарним студентом, старанним, наполегливим, невтомним у заповненні своїх мозкових порожнеч знаннями, а більше й нічого. Мріяв про наукову роботу, але не як про фах, а як про головний зміст свого життя. Великі завдання потребують знань. Про використання своїх знань Карналь майже не думав. Він збирав знання, як скупий золото, він штовхався в коридорах науки, сподіваючись з часом проникнути і в її розкішні зали, він хотів знати навіть непотрібне, бо хто може визначити придатність чи непридатність знань, хто може встановити обмеження, хто посміє проголосити заборони? Щоправда, в науці постійно перебуваєш оточений заборонами. Це помагає не вигадувати заново пороху й не відкривати ще раз теореми Піфагора, це застерігає від безвихідних ситуацій, але й шкодить, бо часто в так званих тупиках, зарослих травою забуття й безнадії, приховуються шляхи до великих відкриттів. Людині повинно щастити в житті на вчителів. До двадцяти років життя Карналь уже мав двох наставників. У нього був Професор. Тепер з'явився Рем Іванович — бесіди з ним у Прон-ченка і при розставанні лишилися в пам'яті назавжди, бо не нагадували вони звичайних університетських лекцій, які читаються згідно з затвердженою в міністерствах програмою, а були мовби заохоченням доторкнутися до справжньої науки без застережень, заборон і обмежень. Коли Карналь висловив свою несміливу мрію спробувати колись узятися за часткове доведення теореми Ферма, продовжуючи справу свого Професора, Рем Іванович не висміяв студента, не став відраювати його, щоправда, й не виявив свого захвату.