Карналь нарешті повірив у написане, збагнув неймовірне багатство трьох коротких слів (віддав би тої миті всі бібліотеки світу за три слова). Одурілий від удару щастя, він кинувся знову на Дудика, згріб його в обійми, поцілував у колючі щоки.
— Васю, Васю, який я щасливий!
— А що я тобі казав!
— Не те ти казав, не те! Цього ніхто...
Він ще раз цмокнув товариша в щоку, вискочив з кімнати, знову повернувся.
— Грошей! Позич на квіти, Васю!
— Це мені подобається. На квіти — не на тараню. А на весілля запросиш?
Добрий Дудик вже збирав пожмакані папірці, тицяв Карналеві, той узяв лише один.
— Не треба багато. Віддавати нічим.
— Віддаси з професорської зарплати,
— Довго ждати, Васю.
— Я терплячий.
Карналь побіг шукати квіти. Які? Червоні, білі? Купив і тих і тих, метнувся до гуртожитку Айгюль, комендантша, як завжди, не впустила.
— Нема.
— Де ж?
— На репетиції*
— Як же?
Він розгублено перебирав квіти. Його бив дрож. Ніколи ще не зазнавав отакого відчуття. Комендантша змилостивилася.
— Вона лишила для вас запрошення.
— Запрошення? Куди?
— А на концерт. Сьогодні ж у театрі випускний концерт* Хіба не знаєте? .
Тільки тоді він згадав. Бо все забулося, коли прочитав телеграму. Які там концерти? Які випускні вечори? Кого й куди випускати?
А скільки було розмов з Айгюль саме про цей вечір! Бо вона жодного разу, не дозволяла Карналеві, щоб глянув, як вона танцює. Ні на репетиції, ні на учнівські концерти, де вона вряди-годи виступала. Ще не час. Ось буде випускний концерт, їй дадуть справжню велику партію. Сольну,
Так тривало з місяця в місяць. Відкладалося й відкладалося. Відтягувалося, Загрожувало перейти в нескінченність, зате була надія. Колись він все-таки побачить ЇЇ на сцені. Як тоді, у радгоспі, коли вона звивалася під звуки невидимого бубна, Вив'юнювалася, гнучка й тоненька, як парость виноградної лози, легка, з нестримністю пустельного гарячого вітру, вся в зблисках чорних очей, із загадково високою шиєю, щось майже містичне, з давезних-давен, з глибин, з вічності. Але то було дитяче, вразило його наївністю й чистотою, сприймав тоді Айгюль відсторонено, огортав поглядом, як дивну квітку за склом: ні доторку, ні запаху, ні справжності барв. А яка вона тепер? І як може танцювати? І що таке балерина, талановитість, неприступність і водночас твоє кохання? "Люблю. Одружуємось. Айгюль".
Обоє ждали цього вечора, він забув, а може, соромно стало— вона має що дарувати, а він ні, вона відкриється не лише перед ним, перед тисячами людей, а перед ким відкриється він із своїми абстракціями, з усім добром, назбираним за п'ять років, яке не знати чи й згодиться в житті!
Карналю конче треба було побачити Айгюль ще до вечора. Сказати їй два слова. Не мовчати. Бо це нестерпно. Для нього нестерпно, отже, й для неї. Але де вона? І як пробитися? Ніде не пускали. Хряпали дверима перед самим носом. Ох, ці студенти! Заважають людям готуватися! Набридають із своїми квітами. Квіти для театру! На вечір! На виклики! На поклони!
Знову відкривалося Карналеві його обурливе незнання найпростіших речей. Поклони? Які? Хто й перед ким має вклонятися? Невже вони примусять Айгюль ще й кланятися? Він повинен попередити її, повинен сказати, що він вклоняється перед нею і завжди вклонятиметься!
— Я залишу їй записку! — бився він коло службового входу опери.— Я повинен їй передати записку ще до початку випускного концерту.
— Ніяких записок. Хвилювати артисток? Ніколи!
— Я пришлю телеграму. Негайну. Просто на театр.
— Можете присилати, але до закінчення концерту ніхто її не передасть! Зірвати концерт? Ви знаєте, що таке сцена? І що таке балет? І що таке опера?
З Карналем говорив сам начальник балетної трупи. Старий, довгоносий, хитроокий, розмаханий, розчепірював перед ним пальці, потрясав руками.
— Молодий чоловіче, звідки ви прибули до Одеси? В Одесі вміють цінувати мистецтво! Ви не знаєте Одеси, так ви її взнаєте! Які можуть бути телеграми до і перед? Опісля і тільки. Аплодисменти, букети, бенкети, телеграми — скільки зайґодно.
Такому бути не начальником трупи, а начальником трупів, безмовних, мертвих, чогось нікчемного й нездатного!
— Я ненавиджу аплодисменти! — вигукнув Карналь просто в обличчя втомленому служителю муз і був акуратно випханий на вулицю його помічницями, які нагодилися саме вчасно, щоб належно покарати того, хто хотів змаловажити й зневажити віками освячений ритуал оплесків і захватів. Подумати тільки, цей дивак проти аплодисментів! Хто він такий і як сміє?
Карналь просидів коло театру до самого вечора. Квіти зав'яли, припали пилом. На дивака, що сидить півдня з пов'яли-ми квітами коло театру, співчутливо поглядали перехожі, але ніхто, здається, не кепкуваз, не насміхався, бо в Одесі ж розуміються на мистецтві й розуміють людей, які приходять, щоб уклонитися перед справжнім мистецтвом.
Міг би побачити Айгюль принаймні здалеку, потай, з кущів під вікнами репетиційного залу. Склепінчасті вікна, рожево-білі видива балерин, навощений паркет, нахилена під загрозливим кутом падіння земля, падаюче небо...
Блюзнірство — підглядати останню вирішальну репетицію. З дня приїзду Айполь до Одеси Карналь жодного разу не ходив під вікна репетиційного залу. Дудикові й Кучмієнкові пригрозив: "Поперебиваю ноги, коли ходитимете!"
У театр Карналь увірвався перший. Показав своє запрошення, не став тинятися в фойє — мерщій до залу, не знав, де йому треба сідати, не вмів пояснити, де його квиток, як попав до приміщення, нарешті знайшов у кишені запрошення, виявилося: його місце в першому ряду, в самому центрі.
Зал сповнювався притишеним гамором, золочені яруси тепліли від безлічі людських облич, у гігантській люстрі під розписаним плафоном поступово гасли вогні, в оркестровій ямі, ледь освітлюваній прихованими лампочками на пюпітрах, музиканти відкривали футляри, обережно розгортали м'які покривала, діставали ніжношиї скрипки, і це нагадувало воскресіння мертвих і вознесения їх з домовин: спадають віка, розгортаються савани, підводяться вмерлі, щоб ожити, подати голос, наповнити світ торжествуючою музикою життя.
Сцена відкрилася безмежна, пуста, рожеве світло ринулося в ту порожнечу, а за ним попливла рожева музика, вмить заповнила сцену, вихлюпнулась з неї, залила зал, затопила Карналя, він опинився на самому дні рожевого моря, задихнувся від його глибин, від безмежності й несамовитої краси, а сцена тим часом вищирилася на нього сірими, жорстокими дошками, хлялістю куліс, вдарило запахом дешевих клейових фарб — суцільна наруга над красою, над рожевістю музики, над ніжно-шиїми скрипками, над їхньою беззахисністю. Та ось на сірі стоптані дошки сцени випурхнуло відразу двадцять чи тридцять тоненьких біло-рожевих істот, нереально видовжених, невагомих, так ніби сипнув хтось пригорщами рожевих пелюстків, а тоді наслав на ті пелюстки всипаних пудрою минулого, закосичених, закутаних в атласні розшиті камзоли надмірно строгих-юнаків, пелюстки ожили, заструменіли, сплелися в мальовничі гірлянди, юнаки в напудрених париках намагалися впіймати бодай один пелюсток, а ті уникали цього, випручувалися, вислизали, плели заплутані візерунки танцю, і вже забувалася убогість стоптаних дощок сцени, їхня груба фактура не помічалася, тільки черевички з рожевого атласу, тільки стрункі ноги, прекрасні шиї, святкові лиця. Двадцять, тридцять пар, нескінченні арабески рожевого вальсу в хвилях рожевої музики — все змішалося перед очима в Карналя, він шукав у тому пелюстковому вихорі Айгюль і не міг знайти, всі балерини були схожі на неї, вона була відразу всіма, і всі вони були нею, якесь суцільне одуріння, фата-моргана, так ніби опинився він не в оперному театрі, а десь у далекій пустелі, змучений і виснажений, вичерпаний до краю, тортурований примарами й видивами.